Розділ ХХ

Мира / Мирослава

Роздратування, сарказм та навіть злість накривають мене з головою. Ну нічого собі! Викрутився! Я більше, ніж впевнена, що на меті мав дещо інше. Ну, що ж, удам, що повірила. Переглядаю повідомлення від Софії.

 В одному з них вона пише, що сьогодні в університеті був прорив труб, вода залила другий поверх, тому всім дали завдання на самостійне опрацювання й відпустили.

Давид запропонував всією групою відвідати невеликий ресторанчик в парку біля університету й довго допитував подругу, чому немає мене. Вони гарно посиділи в тому ресторані.

 Ліки не було, в неї раптово розболілась голова. Чомусь мені ця інформація не сподобалась, щось напружувало. Ніби на замовлення Ліки не стало, а мене хотів бачити. Увага Давида мені не потрібна.

Телефоную матусі. Вона повідомляє, що завтра вже буде вдома. Ми ще трохи спілкуємось, а далі я сідаю до комп’ютера, щоб переглянути, які завдання нам дали на самостійне опрацювання.

Згадую про камери, які встановила у квартирі, вирішую переглянути, тим більше, що завтра треба додому їхати. Вмикаю запис й ошелешено спостерігаю за всім, що діється в мене вдома.

Ось вчорашній вечір. Лунає дзвінок у двері, знову й знову. Потім двері до квартири відкриваються й заходить… Владлен! Весь у чорному, на голові кепка, яку він знімає, щойно зайшов, й засовує до кишені куртки. В руках ключі. В нього ключі від нашої квартири?

Він зупиняється на порозі вітальні й гукає «Мирославо!». Прислухається, а потім йде на кухню. Оглядає все й швидко рухається до маминої кімнати. Починає покашлювати. Знову швидкий огляд.

Потім ванна й (!) туалет. А далі він заходить до моєї кімнати. Тут у нього кашель посилюється. Підходить до столу, перекладає кілька книг, розгортає котрийсь із зошитів. Далі відчиняє шафу й стоїть перед нею якусь хвильку, відходить. Не перестає кашляти.

Тоді дістає телефон, щось набирає й прикладає до вуха. «Алло, її немає вдома. Слідів поспішних зборів не видно. Може в подруги». Знову напад кашлю.

Владлен вимикається, ще раз все уважно оглядає й із важким кашлем виходить із квартири. Стає недобре. З ким він розмовляв? Перед ким звітував? Я вже абсолютно впевнена, що він «працює» не один, з кимось же він розмовляв.

Поки все осмислювала, відео продовжувалось. На екрані записи подій сьогоднішнього дня. За годину після опівдня, якраз, коли ми з бабусею повернулись до будинку.

Бачу як ривком відчиняються двері й у квартиру буквально забігає Владлен. Одяг трохи розшарпаний, рухи різкі. Немов смерч пролітає по квартирі й вигукує: «А щоб тобі!». З’являється покашлювання. Висмикує з кишені телефон й набирає чийсь контакт. Кашель стає сильнішим. Довго слухає гудки.

Знову набирає, потім ще раз. «От кляте дівчисько!», топає спересердя ногою. Вискакує з квартири, не перестаючи кашляти, грюкнувши сердито дверима. Ну нічого собі! Він, як вдома поводиться! Від нього вже не сховаєшся у квартирі.

При цьому десь глибоко в душі жевріє задоволення, що не дуже йому було комфортно в нашій квартирі. «Ти йому гарний приступ кашлю організувала» - не може втриматись від коментаря Бодька. Тільки його ще бракувало!

-  Підкажеш, що робити? – питання мимоволі злітає з вуст.

«Вдома все правильно зробила. Він не захоче до вас у квартиру приходити» - прилітає у відповідь.

-  А взагалі, як від нього позбутись? – чомусь шепочу.

«Ніяк. Тобі доведеться поборотися з ними» - здається чую сум. Бодька вміє проявляти емоції? Хм…

Поборотися. Передчуття такі, що попереду щось дуже небезпечне, але вибору як такого, в мене все одно немає. Тільки в результаті протистояння можна сподіватись на позитивне закінчення всього цього. Всі інші варіанти мають погане завершення і не тільки особисто для мене.

Ясний ранок дарує прохолоду, в повітрі запахи опалого листя та хризантем, якими буяють бабусині квітники. Стою на східцях й не просто вдихаю осінні пахощі, а, немовби, смакую ними. З будинку доноситься запах смажених сирників й кип’яченого молока.

Бабуся кличе снідати. Бодька не озивається, але знаю, що він поряд. Після сніданку збираюся додому. Бабуся дає тисячу настанов, хоче вберегти. Вона, якби була можливість, сама б у двобій з Тінями пішла.

По приїзді додому, перш за все, телефоную дяді Гриші, батькові мого колишнього однокласника, який живе в сусідньому під’їзді. Він слюсар, тому легко зможе замінити замок в нашій квартирі.

Він приходить із новим замком, швидко замінює його й віддає ключі. Розраховуюсь за роботу, ще й дарую йому знятий замок. Мамі пишу, що замінила замок, бо зламала в ньому ключ.

Сьогодні субота, нікуди не поспішаю. Вирішую приготувати щось смачненьке до приїзду матусі, добре, що здогадалася по дорозі заїхати в супермаркет. Коли у мене вже був готовий борщ й майже зварився плов, у двері зателефонували.

Заглядаю у вічко – матуся. Відчиняю двері й кидаюсь їй в обійми. Годую рідненьку обідом й обійнявшись сідаємо на дивані у вітальні. Мама розповідає про поїздку, ділиться враженнями й раз по раз обіймає мене.

Розповідаю мамі версію про те, що прихворіла після того, як Владлен занизив мені оцінку й про те, що його бачили у нас на сходовому майданчику два дні поспіль. Поки що не хочу показувати відеозаписи. Мама із сумнівом поглядає на мене.

-  Не вірю, щоб Владлен таке міг вчинити. Тебе не можна залишити вдома й на день, - виносить свій вердикт.

-  Чому ти мені не віриш? Ти його знаєш, від сили, місяць і в тебе до нього більше довіри, ніж до мене? Ось  почитай, - відкриваю на телефоні повідомлення й із силою втискаю їй в руки свій телефон.

Чим закінчиться розмова Мири з матір’ю?

Маєте варіанти? Запрошую поділитися.

Читайте в наступному розділі.

Ваша підтримка через коментарі, «сердечка» дуже надихає. ❤️❤️❤️