Розділ ХІХ

Мира / Мирослава

Не встигаю переступити поріг бабусиного будинку, як на мене, навалюється сон. Так раптово, що до ліжка ледь доходжу, при чому, з допомогою бабусі. Засинаю, здається, в моменті, коли голова ще не торкнулась подушки. Провалююсь у сновидіння…

… Йду невідомою ґрунтовою дорогою в цілковитій темряві. На небі місяця не видно, тільки зорі підморгують у височині. Одна зоря – найяскравіша і я знаю, що мені потрібно рухатись в тому напрямку.

Дорога пролягає повз кладовище, яке розташоване праворуч, а ліворуч – скошене пшеничне поле. Чую шурхіт стерні, ніби хтось іде поруч, але нікого не видно. Мені неймовірно страшно, та я продовжую йти.

Порівнююсь із кладовищем й відчуваю, як на спину падає вантаж, настільки важкий, що прогинаюсь. Намагаюсь вирівнятись, затрачаю неймовірні зусилля – якось вдається, але йти важко, тому сповільнююсь. Шурхіт стерні посилюється.

Страх пронизує кожну клітинку тіла, ніби лещатами тримає свідомість. Починаю матюкатись на повний голос, з усім роздратуванням – вантаж на спині стає важчий. В голові з’являється інша думка, що треба молитись.

Колись бабуся змусила вивчити кілька молитов і хоч давно їх не згадувала, все ж вони зринають із підсвідомості, неначе за помахом чарівної палички. Молюсь на повний голос – вантаж стає легшим. Прискорюю крок, мені вже близько.

Зоря, до якої наближаюсь опускається до горизонту, сяйво стає настільки великим, що нагадує Сонце. Залишається кілька кроків до освітленої території. Раптом чую гучний гавкіт собаки, і в наступну мить десь зникає вантаж зі спини.

Це стається так різко, що я падаю стрімко назад, адже докладала немалих зусиль до того, щоб вирівняти зігнену вперед  спину. В падінні встигаю повернути голову через плече, бо чую шум й ще більший страх накриває, немов ковдрою. До моєї спини підскакує величезний білий собака.

Заплющую очі, очікую на напад, але відчуваю теплі руки, в яких опиняюсь замість падіння на тверду землю. Повільно підіймаю повіки й кидаю погляд на руки, які мене обіймають – гарні, міцні чоловічі долоні впевнено утримують мене за талію, притискають до чийогось тіла.

Торкаюсь їх, відхиляю, з наміром звільнитись і мене відпускаюсь. Над вухом чую важкий видих. Оглядаюсь й підіймаю погляд вгору, бо переді мною стоїть високий гарний молодий чоловік, зі світлим довгим волоссям, зібраним на потилиці в низький хвіст. Блакитні очі наповнені теплом і увагою. Він усміхається.

Озираюсь в пошуках собаки й він, зрозумівши що я шукаю, тихо сміється. В голові блискавкою мелькає якась думка, але не встигаю її зловити. Чоловік простягає до мене руки, повернені долонями догори. Роблю те ж саме.

В цей момент зривається сильний вітер, який здається кидається клубами темряви й штовхає мене в груди. Хитнувшись, роблю крок назад. Темрява вихором кружляє навколо нас, а ми намагаємось дотягнутись руками один до одного. І коли наші пальці вже майже торкаються один одного… прокидаюсь.

 Пробудження відбувається як викид на берег – ривком, аж закашлююсь. Повільно сповзаю з ліжка, всовую ноги в кімнатні капці й рушаю до ванної. Перед очима все ще кадри зі сну й одна лише думка проноситься: «І що це було?» і одразу в голові вискакує відповідь: «Сон. Скоріше всього – віщий. Розкажи бабусі».

Топаю сердито ногою – ніякої приватності. Оглядаю кімнату в пошуках цього «партизана».

-  Бодько, ти де?! – зривається з вуст сердитий вигук.

«За дверима. Не хотів порушувати твій спокій» - прилітає в голові негайна відповідь.

-  Аякже! В голові копирсаєшся, всі думки читаєш, і раптом «не порушувати спокій», - саркастично фиркаю, розуміючи, що нічого не зміню, треба якось звикати. – Заходь! – кричу до Бодьки.

Прозорий силует якось просочується через двері, адже ніякого їх відкривання не було, й зупиняється біля порогу.

-  Для чого розповідати бабусі сон? – зупиняюсь перед дверима ванної.

«Схоже на підказку якусь. Сни бувають віщими» - швидко реагує Бодька.

-  Ох ти й вигадник, - відкриваю двері. – А бабусю покликати зможеш, поки я себе в порядок приведу? – насмішкувато запитую.

Аж цікаво стає, як він це зробить, адже мене запевнили, що його «чую» тільки я. У ванній ледь не втрачаю свідомість від свого вигляду. Все так, ніби я й справді на собі вантаж тягнула. Й приходить розуміння, що спина та ноги, до речі, теж болять.

Це ж не може бути, що я через сон насправді не зрозуміло де опинилась. Чи може? Не хочу про це думати. Ловлю себе на тому, що очікую коментарів від Бодьки на мої думки, а він мовчить.

«Не хочу, щоб сердилась, тому мовчу. Нікуди ти не переміщалась, просто сприймала все емоційніше, от і втомився мозок. Точніше – ті центри, які за такі дії відповідають. А здається, що тіло втомилось» - озивається моя «ходяча голограма».

Виходжу із ванної й бачу бабусю. Вона пригортає мене до себе й уважно слухає, коли розповідаю події зі сну. Потім коментує все й вказує на підказки. Тільки їх мені вголос промовляти не можна, Тіні можуть зчитати з мене інформацію.

Бабуся йде у своїх справах, я ж вмикаю телефон. Там багато пропущених дзвінків. Понад десять від Софії, один від куратора, й більше ніж десять від… Владлена (щоб його!) Аристарховича. Що ж йому так не терпиться?

Переглядаю повідомлення. Знову ж, від нього більш як десять! Відкриваю останнє: «Ти мене не так зрозуміла. Все в тебе гаразд із тестовими завданнями, то було сказано для того, щоб ми могли поговорити. Між мною й твоєю мамою сталося непорозуміння, я б хотів, щоб ти допомогла його виправити. Не гнівайся». І смайлик. Це що таке?...

Які ще новини очікують на Миру?

Читайте в наступному розділі.

Дякую за підтримку. ❤️❤️❤️