Розділ ХVІІ

Мира / Мирослава

Якщо Владлен думав, що я сидітиму й чекатиму, як він може «відігратися» на мені через ту вечерю в нас вдома, то він помиляється. Необхідно про всяк випадок перестрахуватися. Тож я так і роблю.

Як тільки завершується лекція одразу поспішаю до свого куратора – Єви Мстиславівни. Кілька разів помічала, що між нею і Владленом існує якась напруга.  Для мене це добре.

Знаходжу її в кабінеті. Одразу починаю розповідати все про історію з тестовими завданнями, показую фото виконаної роботи й звідки надіслано. Єва Мстиславівна уважно слухає, не перебиває. Потім просить зробити скриншоти з телефону й відправити їй.

-  Я все зрозуміла. Йди. Сама з ним розмовляти буду, - вона зчіплює руки в замок й кладе їх перед собою на столі. – Ти маєш хворобливий вигляд. Щось болить? - цікавиться, уважно придивившись до мене.

-  Так, не дуже добре себе почуваю, - витискую з себе.

Частково – це правда, адже дійсно почуваю себе жахливо. За попередні два роки навчання в університеті, в мене навіть жодної четвірки не було, а тут – трійка. Вчитись мені подобалось, та й легко давалось навчання.

-  Їдь додому, - куратор кладе свою руку поверх моєї. – Я зараз покажу твою роботу ще одному своєму колезі, який теж читає «Основи філософії мистецтв», як і Аристархович. Потім з ними обома подивимось на твою роботу, яку ти виконала.

Щиро дякую Єві Мстиславівні та йду з університету. Софії телефоную з машини, що я вже поїхала, бо погано себе почуваю. Прошу не дзвонити, мовляв, сама наберу. Телефоную сімейному лікарю, повідомляю, що погано почуваюсь, схоже на ГРВІ. Вона дає поради, просить приїхати через чотири дні до неї на огляд. Це ще одна моя перестраховка.  

До бабусі добираюсь швидко. Коли вона бачить, що я дістаю з машини валізу, тільки тихо усміхається, а тоді відчиняє двері гаража.

-  Машину сюди треба загнати, - забирає в мене валізу й кладе на порозі. – Нікому не буде видно, - бачу наскільки її топить тривога.

-  Так і зроблю, - одразу погоджуюсь.

-  Наскільки я зрозуміла, ти ні завтра, ні післязавтра в місто не збираєшся? – тривога поступово покидає її тіло.

Коли опиняємось в будинку, вона допомагає мені розібрати речі й годує обідом. Потім знову опановуємо премудрості магії природи.

Ввечері телефонує матуся, саме тоді, коли заходжу до ванної кімнати.  Переконую, що в мене все добре. Вона вимагає ввімкнути камеру. Рятує мене те, що кахель у нас і в бабусі однаковий – сніжно-білий.  Бабуся колись побачила у нас і захотіла й собі такий. Та й залишки від нас забрала.

Стаю на фоні кахлю, щоб нічого більше не потрапляло й вмикаю камеру. Матуся усміхається, розповідає про умови в готелі. Далі я її підганяю, бо планую помитись й до конспектів ще треба сідати. Швидко прощаємось.

Наступного дня телефоную Єві Мстиславівні й попереджаю, що мене не буде протягом двох днів. Ще не встигаю нічого пояснити, як вона сама робить висновок, що я захворіла.

 Радить негайно звернутись до лікаря й бажає швидкого одужання, потім вимикається. Про Владлена не згадує. Стає образливо. День проходить в тривожному передчутті. Мама задовольняється розмовою без ввімкнення камери.

Двадцять третього зранку телефонує куратор й просить ще раз розповісти про виконання мною тестового завдання. Виявляється Владлен був відсутнім вчора й розмова з ним не відбулася. Інший викладач, до якого зверталася Єва Мстиславівна, не знайшов жодної помилки. Тому все вирішиться сьогодні.

Одразу після розмови з нею на телефон приходить повідомлення від Владлена Аристарховича, що він мене чекає о дванадцятій. Хай чекає! Вимикаю телефон.

Бабуся наповнює ванну й доливає відвару якихось трав. Кличе мене. Приймаю ванну й одягаю білу сукню, яку принесла бабуся. Сукня до землі, вільного крою, з довгим рукавом. Волосся наказує залишити розпущеним.

Бабуся теж одягнена в білу сукню й на голові біла хустина. Ми йдемо з нею на пагорб на краю села, який з усіх боків оточений деревами. І що дивно, дорогою ми зустрічаємо людей, які проходять повз й не реагують на нас.

Кидаю здивований погляд на бабусю, а та лиш палець до губ тулить, мовляв, «мовчи». Так і йдемо, іноді переглядаючись. Підіймаємось на пагорб й бабуся наказує роззутися.

Роблю крок й помічаю, що середина пагорба – рівна кам’яна плита. На ній якісь символи вигравійовано.

-  Ти маєш стати в центрі, - озивається бабуся.

Так і роблю. Щойно опиняюсь посередині, відчуваю, як вібрує простір. Підіймаю голову вгору й бачу, як згори, в променях полуденного сонця опускаються Чесноти й опиняються навкруг мене. За ними слідом – триєдині Богині.

Їх одяг сліпуче-білий переливається в сонячному сяйві. В руках Богинь бачу невеличкі блискучі металеві предмети, чимось схожі на кулькові ручки.

Богині беруться за руки, починають щось промовляти й у мене з’являються дивні відчуття – не то напівсон, не то сп’яніння. Мої відчуття підпадають під опис стану «транс».

Богині трохи підіймаються в повітря, беручи мене в тісніше коло. Підносять вгору свої металеві предмети, вловлюють ними світло. Далі відчуваю як до моєї потилиці притискається той метал.

 Різкий секундний біль пронизує аж до кінчиків пальців й збиває дихання. Мить – і все минає. Лиш вдихаю заспокійливо, як «процедура» повторюється знову. Потім втретє. Нарешті ноги Богинь торкаються землі й вони на крок відступають.

-  Що це було? – тягнусь рукою до потилиці, але мою руку рішуче перехоплює одна із жриць, які до цього стояли по колу нерухомо.

-  Не можна поки що торкатись – лагідно шепоче й відпускає мою руку.

-  Це наш магічний захист і підтримка, - озивається ВІРА. – Ти отримала від нас незвичайні подарунки, - додає.

-  Звісно, незвичайні, - хмикаю у відповідь. – Такого пронизливого болю, точно не відчувала ніколи.

-  Це замість артефактів і амулетів, - з теплотою в голосі підхоплює НАДІЯ. – Натомість лиш три тавра, зображення яких утворюють спільний захисний узор.