Розділ ХVІ

Мира / Мирослава

-  За пів години чотири камери будуть у мене, - бадьоро звітує Соня, коли я приймаю дзвінок.

-  А я буду хвилин за десять, так що став чайник, - полегшення накриває хвилею, але розслаблятися ще рано.

Софія мене чекає з накритим столом. Скоро й Гліб підтягується. Хлопець навіть не запитує навіщо нам така апаратура, тільки детально пояснює як встановити так, щоб з ноутбука можна бачити все, що відбувається в приміщенні.

 Не встигаю ще чай допити, як телефонує мама. Напруга знову бере мене у свої лещата.

-  Доню, щось тебе довго сьогодні немає, - стурбовано озивається смартфон маминим голосом.

-  Щось сталося? – від хвилювання пересихає в горлі.

-  Ні, просто є новини, - вже спокійніше продовжує ненька.

-  Добрий вечір, тітко Олено, - Софія нахиляється до смартфона, щоб мама могла її почути.

-  Ви в Софії? – цікавиться матуся.

-  Скоро буду, вечеряти не хочу, - звітую в слухавку й перериваю виклик.

Гліб із Софією проводжають мене до машини. Вдома мама нервово тре руки, поки я роззуваюсь.

-  Кажи вже, що сталося? – йду до вітальні, вона за мною.

-  Мене відправляють у відрядження, завтра ввечері. На три дні,- стишено повідомляє ненька.

Різко відвертаюсь, ніби для того, щоб покласти з рук сумочку, а сама ледь стримуюсь від прояву емоцій. Ось чому бабуся сказала, що мамі нічого не загрожує, її просто вдома не буде. Переводжу подих.

-  Ти ж ніколи не їздила у відрядження, - констатую факт, а сама намагаюсь вгамувати хвилювання.

-  Наша заввідділу захворіла, її заступник саме веде важливий проєкт, тому вибір впав на мене, - вона розводить руками.

-  Ти не хочеш їхати, - швидше стверджую, ніж запитую.

-  Хвилююся. Я ж ніколи не залишала тебе одну вдома на стільки часу, - зізнається ненька.

-  А нічого, що мені через пів року вже двадцять років? – обурююсь у відповідь. – У тебе в цьому віці вже я була, - додаю.

Мама заспокоюється ззовні, але знаю, що в душі все одно за мене переживає.  До тої пори, коли я вже пішла спати, змушена була вислухати безліч маминих вказівок, заборон і настанов, поки допомагала їй складати валізу.

В ліжко лягаю не одразу, вирішую теж зібрати валізу. Не хочу залишатись одна у квартирі, після пар одразу поїду до бабусі з речами. Ховаю валізу в шафі й дещо заспокоївшись, лягаю спати.

 Вранці мама трохи раніше йде з дому. Валізу забирає з собою, бо додому вже не планує заїжджати. Таксі підвезе її на роботу, а одразу після роботи їй на вокзал. Через ранній від’їзд матусі в мене є ще достатньо часу для втілення своєї першої ідеї.

Щойно ненька виходить із квартири – беруся до роботи. Спочатку запалюю ароматичні лампи, їх у нас дві, спершу кладу їх в наших з мамою спальнях, потім перенесу й в інші кімнати.

Все у квартирі, навіть одяг, просякне тим запахом, який так «гарно» вплинув на Владлена. Якщо гадав, що я складу ручки й ніжки та здамся на його милість, то він сильно помилився.

 Встановлюю приховані камери: у передпокої, у вітальні з якої видно частину кухні та в наших з мамою кімнатах. Перевіряю, чи все можна побачити на ноутбуці й полегшено видихаю – мені вдалося правильно встановити камери.

Одягаюся в «пахучі» джинси й светр, макіяж, ледь парфумів. Тоді підхоплюю валізу та направляюсь до своєї машини. Досить швидко опиняюсь в університеті. Софія вже там. Ми обіймаємось, вона цікавиться чи впоралась з камерами, ділимось новинами.

Телефон озивається вхідним повідомленням і не тільки в мене, а у всіх присутніх. Відкриваємо повідомлення – оцінки за контрольний тест. Хмикаю, побачивши трієчку навпроти свого прізвища. У Ліки – відмінно, хоча різниця між написаним у нас незначна.

Перша лекція Владлена Аристарховича. Він стрімко заходить в аудиторію, проходить повз нас із Софією й, мимоволі, його обличчя морщиться. Владлен кидає свою теку на стіл, повертається до нас й скептично усміхається.

-  Думаю, що вже всі побачили свої результати, - він обводить всіх поглядом, потім зупиняється на моєму обличчі. – Мирославо, у вас ледь на трієчку написано, а ви ж відмінниця.

-  Справді трієчка? – підіймаю брови, сама ж вивчаю кожну емоцію, що написана на його обличчі.

-  Тільки не треба хвилюватися, Мирославо, - перебільшена турбота хлюпається в його голосі. – Я дам вам змогу виправити ситуацію.

-  Це ж як? – схиляю голову на бік, міряю його поглядом.

-  Післязавтра о дванадцятій годині чекаю вас на перездачу, - ледь помітна посмішка мелькає на його обличчі.

-  В мене інша пара в цей час буде, - кидаю байдуже, лише спостерігаю за його реакцією. 

Жодного натяку на те, що мене не буде не показую. Хто знає, що він ще може вигадати.

-  Я все владнаю, Мирославо, - косо посміхається у відповідь.

Стенаю плечима, очікуючи продовження його висловлювань. Та він вже відповідає на питання інших студентів. В мене ж в голові ніби запобіжник клацає – післязавтра рівнодення. Він хоче, щоб я була біля нього о дванадцятій в рівнодення?

Для мене це остаточно підтверджує, що «гра» почалась, і Владлен на темній стороні цієї «гри». Мені лишень цікаво, він щось планує в цей день чи лише перестраховується, щоб до мене не прийшли зі світлої сторони в цей час, тому вигадав цю дурницю із тестом.

Мирі доведеться обирати: чи перездати погану оцінку, чи потратити на важливу зустріч у бабусі.

Читайте в наступному розділі, яким буде її рішення.

Ваша підтримка через коментарі, «сердечка» дуже надихає. ❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️