Розділ ХV

Мира / Мирослава

Демонструю Ліці схвильовану посмішку, демонстративно прикушую на мить губу.

-  Не впевнена в кількох відповідях, - пояснюю, вона ще раз хитає згідливо головою й поспішає на своє місце.

Владлен відвертається й вже не контролює ситуацію з використанням студентами телефонів. Ми з Софією здаємо свої роботи й поспішаємо до кафе через дорогу.

-  Ти навіщо дала списати Ліці? – дещо з докором озивається подруга.

-  Є в мене передчуття, що він мені хоче «зрізати» оцінки, - відкриваю двері їдальні.

-  Й до чого тут Ліка? Де логіка? – Софія смикає плечем.

Ми сідаємо за столик й робимо замовлення. Коли офіціантка відходить, продовжуємо розмову.

-  В мене залишиться фото виконаної роботи, якщо він раптом її зіпсує, - сумно усміхаюсь подрузі. – Й фото надіслане з чужого телефону, тобто своїм телефоном я не користувалась.

-  Це щоб не звинуватили у списуванні? – уточнює Соня.

-  Ага, - беру виделку до рук й починаю їсти.

-  Миро – ти голова, - захоплено хитає головою подруга.- І Ліка не ревнуватиме до Давида.

-  А Давиду можна сказати, що я з «приятелькою» Лікою не хочу сваритися через нього, - підморгую до Софії, роблячи наголос на слові «приятелька».

Ми ще не закінчили обідати, як на мій телефон приходить повідомлення від Ліки, де фото моєї роботи прикріплене, а слідом й вона телефонує.

-  Дякую, Миро. Ти мене врятувала, - швидко торохтить, - я списувала розумно. В частині завдань відповідь писала іншу. Фото твоєї роботи вже скинула тобі.

-   Так, є, - відповідаю й вона прощається.

Відсидівши ще одну пару, прощаюсь і я з Софією й поспішаю до бабусі Марини. Мені трохи прикро, що не можу розповісти подрузі всю правду зараз. Їй відома трохи видозмінена версія, яку я узгодила зі жрицями.

Софія знає, що я їжджу до бабусі Марини допомагати, бо вона потребує допомоги. Без подробиць. Для моєї мами – я на роботі, бо вона проти мого спілкування з її колишньою свекрухою – так я пояснила Софії приховування правди від матусі. Подруга при потребі прикриває.

  Час в дорозі допоміг заспокоїтись й налаштуватись на серйозний лад. У нас з бабусею мало часу. Ми всі відчуваємо, що щось змінюється. Навіть простір, для тих, хто відчуває,  якийсь стиснутий, пружинить.

Заходжу до бабусиного будинку й майже шкірою всотую,  що в повітрі висить напруга. Бабуся сидить за столом й розглядає якусь цікаву «конструкцію» з червоного воску. Руки ледь тремтять, вона щось шепоче сама до себе.

-  Сідай, - озивається до мене не вітаючись, очі не відриває від того воску.

-  Ти що робиш? – чомусь шепочу у відповідь.

Вона ігнорує моє питання, натомість кладе переді мною величеньку миску, до половини наповнену водою. Потім приносить невеликий металевий кухоль, в якому налила розтоплений віск.

-  Візьми кухоль до рук й помаленьку виливай віск у воду, - вона сідає навпроти й починає промовляти якусь молитву, а може закляття.

Бабуся настільки серйозна, що я навіть не ризикую щось ляпнути у відповідь, роблю як каже. Вона уважно дивиться й шепоче далі. Коли я весь віск вилила – вона потягнула миску до себе. Придивлялася, очікувала поки віск охолоне.

Потім взяла ту, уже мною новостворену  «конструкцію» до рук, й розглядаючи тільки хитала заперечливо головою, ніби не хотіла повірити.

-  За три дні тебе будуть чекати дві дороги: одна до… мене загалом, інша…, не хочу й говорити, - бабуся знову опустила віск у воду й витерла в рушник руки.

-  Ти побачила щось погане? – мене охоплює тривога й стає трохи лячно.

-  Мирославо, - її майже скорботний погляд голубить мене, - роби, що хочеш, але ти маєш приїхати до мене ввечері двадцять другого. Не можна тобі на ніч вдома залишатись.

Якщо бабуся звертається до мене повним ім’ям, то ситуація серйозніша, ніж передбачалось. Сьогодні двадцяте березня, отже післязавтра, одразу після пар сюди. А мама? Бабуся зчитує моє невисловлене питання й трохи проясняє ситуацію.

-  Вдома на тебе чекає небезпека. Мамі нічого не загрожує, - бабуся підіймається. – Ходімо, в нас мало часу.

Наступні кілька годин, як губка, вбираю в себе бабусину науку. Мені вже багато чого вдається з того, що вчить бабуся. От і сьогодні вона знову задоволена мною.

-  Онучко, уважно слідкуй за всім, що буде відбуватися в ці кілька днів, - вона тримає мене за передпліччя й вдивляється в мої очі. – Я поставила захист, але він слабкий для тих, хто налаштований проти нас. Все ж якусь хвильку, щоб зорієнтуватися, ти матимеш.

Обіймаю рідненьку й швидко йду до машини. Є в мене одна ідея, яку треба втілити негайно. Згадую, що попередню ідею ще не змогла розвинути. Хоч за кермом стараюсь не відвертатися на телефонні дзвінки, але зараз інший випадок. Телефоную Софії, думаю, що вона допоможе з цією ідеєю.

-  Скучила за мною? – озивається подруга після першого ж гудка.

-  Дуже. Є одна справа, - намагаюсь говорити спокійно. – Мені треба маленькі, непомітні відеокамери.

-  За ким слідкувати збираєшся? – вона грайливо підтримує діалог.

-  Мама познайомилась з якимось чоловіком, - видаю заготовлену версію. – Потім у неї зникли ключі. А тепер трапляється таке, що ніби в нас хтось буває вдома.

Брешу, бо не можна правду говорити. Вибач мені Соню, можливо, колись я зізнаюсь у своїй брехні. Та зараз для тебе так буде безпечніше.

-  Щось зникло? -  тон подруги змінюється, чути хвилюється.

-  Та ні. Ми вдома нічого цінного не зберігаємо. Мама думає, що то я спеціально «коники викидаю», бо не хочу її ні з ким ділити, - перебільшено сумно видихаю.

-  Можеш допомогти «вивести на чисту воду» того, хто так «пустує»? – міцніше стискаю кермо.

-  Зараз Гліба попрошу, він все організує, - рішуче вимовляє й перериває зв'язок.

Гліб – це найкращий друг її старшого брата Стаса. Він давно таємно закоханий в неї, але ніяк не наважується відверто поговорити із Софією. От вона і «в’є шнурки» з нього. Змінюю напрямок і їду до подруги, добре, що неподалік від мене живе.