Розділ ХІV

Мира / Мирослава

В коридорі ми із Софією навіть не сповільнюємо крок.Мені вистачає буквально двох секунд, щоб зафіксувати поглядом все, що там відбувається. Ліка своїми тоненькими пальчиками притримує Давида за рукав, інші дівчата заглядають з цікавістю, хлопці перепитують про спортивні секції.

Давид добродушно посміхається, відповідає на питання, Ліку не відштовхує. Оминаємо цю компанію і йдемо до східців, щоб піднятися на третій поверх.

Зазвичай, коли Ліка перетягувала на себе увагу хлопців, які цікавилися мною, ставало неприємно. В ті моменти реагувала на дії цієї вискочки байдужістю, іноді з відтінком презирства, іноді з жалем.

Сьогодні ж я була подумки вдячна їй, що відтягнула на себе зацікавленість Давида. Він мені не сподобався, не зацікавив. Його мимовільна увага не викликала задоволення чи інтересу. То навіщо витрачати час?

Можливо через те, що всіх, хто прагне бути поруч, починаю підозрювати у позаземному походженні й підступах проти мене, тому й не хочу нікого близько підпускати. Хоча з іншого боку, чому я маю терпіти поруч людину, яка мені нецікава?

Швидко підіймаємось із Софією на поверх вище і йдемо до вбиральні. Поправляю макіяж біля дзеркала й вловлюю хитре підморгування подруги.

-  А Давид нічого так хлопець, - миючи руки підморгує мені Софія. – Я б із ним на побачення сходила, та він, здається, на тебе звернув увагу. Але ж куди тут без нашої Ліки, - її голос хлюпає сарказмом.

-  А мені, навпаки, не те що не сподобався, а якось навіть не зацікавив. Стільки зверхності в погляді, стільки себелюбства, - ховаю косметичку до сумочки. – Й тобі не раджу на нього западати. Видно звиклий, що за ним дівчата бігають. Хоча, ти сама маєш вирішувати.

-  Може ти й права, але ж гарний який, - показово видихає Софія й сміється.

-  Гарний, але не завжди те що блищить є золотом, - усміхаюсь їй.

Ми йдемо до аудиторії. Боковим зором вловлюю, що Давид уже сидить на задньому ряду разом з мажорами нашого курсу. Полегшено видихаю.

-  Миро, він так на тебе поглядає, неначе з’їсти хоче, - тихо шепоче Соня, коли ми всідаємось за парту.

-  Для таких я не смачна, - морщу носика, стримуючи сміх.

Вимикаю телефон, Соня також. До аудиторії заходить Владлен Аристархович і всі притихають. Він окидає поглядом присутніх, на мить затримується на задньому ряду.

Жодна емоція не відобразилась на його обличчі, але я відчула, що він чимось не задоволений. На мене нуль уваги. От і добре.

Владлен розкладає папери на столі, а потім бере до рук листки з видрукованими завданнями. Так, вчора ввечері в наш чат староста кинула повідомлення, що сьогодні буде невелике тестування за останньою темою, яку ми проходили. Матеріал я знаю, тому сиджу й не смикаюсь.

Він проходить між рядами й перед кожним кладе видрукований з тестами листок. Цікаво. Думала тести в електронному варіанті, а тут… Повідомляє, що є чотири варіанти завдань. Далі він пропонує здати телефони.

-  В мене вимкнений, в сумочці, - вигукує Ліка, на неї всі обертаються. – Можна він там залишиться?

-  Можна, якщо вимкнений, - хвильку повагавшись відповідає викладач. – Тільки якщо побачу за списуванням, то робота буде анульована.

-  Без питань, - смикнувши головою ледь не фиркає Ліка.

Як же вона «бідненька» напише, якщо телефоном не скористається. Хоч так, хоч інакше, а все одно нуль буде.

Свій телефон залишаю в сумці. Побачу як Владлен зреагує. Мовчки підсуваю ближче до себе листок й починаю читати перше завдання. Не встигаю дочитати до кінця, як біля нас з Сонею зупиняється викладач.

-  Дівчата, а ваші телефони? – в голосі вловлюю приховане роздратування.

-  Теж вимкнені й теж  в сумочці, - робить здивоване лице Софія, знизуючи при цьому плечима.

Мовчки ствердно хитаю головою, при цьому дивлюсь на подругу, щоб уникнути погляду Владлена. Демонстративно вивчаю завдання, ігнорую його. Він шумно видихає й рухається далі вздовж рядів.

Струшую головою й беруся до тестів. Завдання виявилися не важкими, тому впоралася ще до дзвінка й Софії допомогла в декількох питаннях.

-  Хто завершив – здавайте, - оголошує Владлен, - і можете бути вільні.

Дехто встає й несе до столу листок, а дехто ще дописує. Йду і я. І чим ближче підходжу до столу, тим чіткішими стають неприємні передчуття. Щось буде не так з цими тестами.

Біля столу група студентів, Владлен сидить й беручи кожен листок переглядає чи всі завдання виконані. Чекаю своєї черги. Раптом підходить майже впритул Ліка.

-  Виручи, хоч раз, - тихо шепоче, кидаючи погляд через плече на Давида.

Той ще пише роботу. Вона, здається, хоче вразити його знаннями. Але то не моя справа. Зиркаю на її листок – такий варіант, як і в мене. Виникає ідея й Ліка якраз допоможе із її втіленням.

-  Сфотографуй мій і йди дописуй, - відповідаю теж пошепки. – Тільки розумно списуй, без повного копіювання, - попереджаю.

Вона підносить брови у здивуванні, ніби не вірила, що я дам списати, а її руки швидко тягнуть з кишені телефон. А казала, що в сумочці сховала. Фотографує. Ще підходять одногрупники.

-  Перекинь і мені на телефон мою роботу. Я не сфотографувала, а вдома ще хочу перевірити, - стишено кидаю.

Брови у нашої «красуні» ледь на лоба не вилазять, аж зависає у здивуванні, але киває.

Для чого Мирославі потрібно отримати фото виконаного завдання?

Що задумав Владлен?

Читайте в наступному розділі.

Ваша підтримка через коментарі, «сердечка» дуже важливі. ❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️