Розділ ХІІІ

Мира / Мирослава

У мене на очах відбувається цікава метаморфоза. Мама із розгубленої, ображеної, раптово перетворюється на холодну й рішучу жінку. Якусь мить дивиться мені в очі, а тоді питально хитає до мене головою.

-  Він тобі не сподобався, - швидше стверджує, ніж запитує.

-  А тобі все сподобалось? Ти в мене гідна кращого чоловіка, - впевнено переконую її.

-  За стільки років ніхто на мене не звертав увагу. Я вперше так близько підпустила іншого чоловіка до себе – і от тобі маєш, - гірка посмішка торкнулась її губ.

-  То тобі набридло бути самій, тому ти на нього звернула увагу? – уточнюю. – Ти не закохана в нього?

-  Закохана? Та ні, просто симпатія, хотіла, щоб з часом переросло в щось більше. Таких почуттів, які були до твого батька, я більше не відчувала ні до кого. Як прокляття якесь. Але його зникнення з нашого життя…, - з її очей хлинули сльози.

Як же ж важко змовчати, особливо, коли знаєш трохи більше. Коли знаєш про причини татової поведінки. Одне тільки не зрозуміло, чому він відверто з нею не поговорив, не розповів? В такий своєрідний спосіб захищав її?

Ривком обіймаю матусю за плечі. Дійсно, чому така в неї доля? Струнка, гарна, виглядає молодшою за свій вік – і одинока. Особливо сумною вона завжди була у святкові дні, коли всі проводили час зі своїми родинами.

Зринає раптова здогадка, можливо це тато наклав якесь закляття, щоб повернутись з часом, адже я пам’ятаю, як вони кохали один одного. Відганяю від себе цю думку. Думаю, що все остаточно втрясеться після мого дня народження.

Зараз на часі як віднадити від нас Владлена, бо не вірю, що він справді щось відчуває до моєї матусі. Думаю, що він той, хто «підібрався надто близько», як говорила Доброчесність. Вже впевнена на дев’яносто дев’ять відсотків. Чому не на сто? Й сама не знаю.

Несподівано на думку приходить одна ідея, але треба, щоб мами не було вдома. Побачимо, чи подіє на Владлена, та які будуть його дії. Я ж з ним точно буду бачитись в університеті.

-  Ми прибирати зі столу будемо, чи ти цього недокавалера чекати будеш? – підходжу до столу.

-  Прибираємо, нікого чекати не будемо, - втомлено, але з впевненістю в голосі відізвалась ненька.

Ми швидко наводимо лад в кімнаті й на кухні, миємо посуд. Здається, все добре, але я добре знаю свою матусю. Вся її бравада, усмішка є показними, а насправді їй боляче. Тільки не хочу чіпати цю делікатну тему, моя горда ненька жалощів не потерпить…

В понеділок мені не терпиться побачити Владлена, цікаво яка буде його реакція, коли побачимось. А побачимось, адже сьогодні у нас є його пара, друга в розкладі. Але на початку першої пари мої думки відвертаються на іншу особу.

Ми із моєю подругою Софією тільки всілися, як прозвучав дзвінок на пару. Одночасно відкрилися двері й в аудиторію заходить викладач з міжнародної економіки, який має читати лекцію, за ним йде наша кураторка - Єва Мстиславівна, а слідом – високий широкоплечий хлопець.

Всі присутні однокурсники відірвалися від своїх гаджетів й вчепилися очима в нове обличчя. Хлопець спокійно окидає поглядом аудиторію й зиркає на кураторку, в очікувані. Переводить погляд знову на студентів.

Мене вражає колір його очей – райдужка настільки чорна, що зіниця не виділяється. Якоїсь миті наші погляди зустрічаються і, оскільки ми із Софією сидимо на другому ряду, то мені добре видно найменшу реакцію на його обличчі.

Він чіпляється поглядом то в одне обличчя одногрупників, то в інше й у ньому на якусь хвильку мелькає суміш зверхності й вдоволення, немов отримав якийсь подарунок. Він переводить очі на мою байдужу фізіономію і ті емоції як миттєво з'явилися, так і миттєво зникають.  

Погляд уважний, здається, що в душу заглядає. Зчитати щось на обличчі й в очах не вдається – занадто нейтральний покер фейс. Десь на задвірках свідомості мигтить якась думка, але не встигаю її спіймати.

Він спокійно розглядає мене не відриваючись, чим привертає увагу решти студентів. Роблю те ж саме, тобто роздивляюсь хлопця прискіпливіше, начепивши на лице ще щільнішу маску байдужості.

Волосся у нього теж чорне, шкіра смаглява. Добре розвинені м’язи натякають, що він часто відвідує зал. Одяг дорогий, стильний. Ми ще й слова один одному не сказали, а в мене вже якісь неприємні відчуття викликав.

-  Вітаю всіх, - з усмішкою кидає Єва Мстиславівна, звертаючись до присутніх студентів, - у нас поповнення. Знайомтесь – це Давид.

-  Звідки такий красунчик взявся? – з верхнього ряду летить питання кинуте нашою Лікою, яка вважала себе найкрасивішою дівчиною на курсі.

-  Він перевівся до нас з іншого університету й тепер буде вчитися з вами. Приймайте до гурту, - додає вона й махнувши на прощання рукою виходить з аудиторії.

-   Всім привіт, - низьким глибоким голосом озивається Давид й рушає до нас із Софією.

Хлопець сідає скраю біля Софії й дістає з наплічника свої речі. Подруга підсовується ближче до мене. Зиркаю на неї та наштовхуюсь на погляд Давида. Він лукаво підморгує усміхаючись. Знизую плечима, відвертаюсь.

Викладач прокашлявся й розпочав лекцію. Викидаю зайві думки з голови, абстрагуюсь від всього зайвого й повністю занурююсь у змінні й постійні витрати, про які розповідає лектор. Мені подобається вчитися, можливо тому я одна з найкращих студенток на курсі.

Дзвінок перериває викладача й підіймає нас зі стільців. Маємо перейти в іншу аудиторію. Коли ми із Софією виходимо з аудиторії, то помічаємо як біля вікна стовпились наші однокурсники, оточивши Давида.

Ось і нове знайомство.

Що ж воно принесе?

Про це читайте в наступному розділі.

Сподіваюся на вашу підтримку. ❤️❤️❤️