Розділ ХІІ

Мира / Мирослава

Роблю глибокий вдих. Згадую, як мені було сказано, що «знайшли та вже однією ногою в нас вдома». Отже, Владлен! Начіплюю на обличчя маску спокою з краплинками привітності. Треба, щоб він повірив, що я нічого не бачу. Як добре, що бабуся розвинула в мені додаткові вміння.

Підхоплюю тарілку з м’ясом, несу до столу й намагаюсь нічим не видати, що я її бачу, ту тінь. Ще кілька місяців тому списала б все на галюцинації, але зараз вже знаю, що то таке.

Тінь рушає далі квартирою й заходить в мамину спальню. Треба якось знайти привід, щоб піти до своєї кімнати, дуже хочеться подивитись, що  та тінь буде там робити. Як на зло, нічого не спадає на думку, але несподівано, мені «допомагає» ненька.

-  Миро, в мене склалось враження, що ти прискіпуєшся до свого викладача, - іронічно, з усмішкою, озивається вона. – Проблеми з предметом, який він викладає? – хитає головою в бік Владлена, потім обдаровує його усміхом.

-  Щооо? – від подиву на долю секунди забуваю про те недолуге «створіння», яке бродить нашою квартирою. – Ви теж так думаєте? — кидаю до нього, підіймаючи брови. На обличчі байдужо-іронічний вигляд.

-  Ні, ну що ти, - надміру емоційно реагує чоловік. – Я все розумію, ти просто не звикла до чоловічої присутності у вас вдома.

-  Що? – переводжу погляд з мами на Владлена. – Думаю, мені краще залишити вас наодинці. В мене ще на завтра багато завдань виконувати.

Швидко підіймаюсь з-за столу і йду до своєї кімнати. Миттєво хапаю телефон й вмикаю на запис відео. Кладу на тумбочку біля ліжка так, щоб охоплювало майже всю кімнату.

Беру до рук підручник і всідаюсь з ногами на ліжку. Намагаюсь зайняти таку позицію, щоб могла відстежувати ту тінь, якщо до мене загляне. І вона не змушує себе довго чекати. Прослизає через нещільно закриті двері, при цьому одного шереху, жодного звуку.

В мене й натяку на страх, тільки цікавість. Тінь лине до мого столу, починає відсовувати шухляди. В найнижчій – фотоальбоми. Не хочу, щоб лізла туди своїми руками, взагалі не хочу, щоб тут вона була.

Підхоплююсь з ліжка, прилаштовуючи телефон на ребро, щоб запис і далі вівся, й запалюю ароматичну лампу, згадавши настанови бабусі. Ароматична лампа з секретом, мені її дала бабуся Марина для захисту житла. Запах масел ліванського кедра найбільш відчутний.

По тому «суб’єкту» немов хвиля прокочується, а далі тінь швидко лине до дверей, відхиляє їх і виходить. Двері швидко зачиняються. І при цьому знову немає жодного звуку. В душі тліє зернина задоволення від того, що спровадила те «створіння» зі своєї кімнати.

Згадую про телефон. Вмикаю на відтворення запису й ледь щелепа не відпадає від здивування. Ну гаразд, цю тінь мало хто може побачити, але ж відчинялися двері, відсовувалися шухляди, а на записі немає нічого! Жодного руху! А я ж то бачила все на власні очі!

Зрозуміла, поки що тільки те, що Владлен Аристархович дуже не проста людина. Й ще не зрозуміло чи людина. Також зрозуміла, що на його тінь негативно подіяли ароматичні масла над якими бабуся провела один зі своїх обрядів. Треба запам’ятати, може згодиться ще.

Постає питання: Чи так вже випадково він, тобто Владлен, з’явився в нашому з матусею житті, чи це те, про що попереджала бабуся? І, швидше за все, він і маму використовує тільки для того, щоб наблизитись до мене. А ненька вірить в щирі почуття…

З вітальні, тим часом лунає покашлювання Владлена, досить голосне й стурбований голос неньки. Прислухаюсь.

-  Що з тобою? – тривожиться матуся, - Може води?

Виходжу до вітальні й бачу, як Владлен натужно кашляє, в нього сльозяться очі. Чоловік з-під лоба зиркає на мене. Утримую «покер фейс», який витренувала перед дзеркалом для спілкування з неприємними особами.

-  Може швидку викликати? – озвучую свою пропозицію.

-  Ні, ні… Це зараз мине... В мене іноді так буває, - хрипко видає Владлен. – Я, мабуть, піду, - повертається в бік вхідних дверей.

-  Ні, як ти в такому стані? – матуся схвильована настільки, що аж руки тремтять. – Тобі треба перечекати цей напад.

-  Я… маю… піти, - ривками рішуче карбує чоловік й незадоволеним поглядом вкриває неньку, як мокрим рядном.

Мама відсахується, розгублюється, навіть робить крок назад. Владлен, не перестаючи кашляти, йде до дверей, підхоплює в руки своє взуття й виходить за двері лише в одних носках.

Гучний звук закритих дверей вдаряє по вухах з такою силою, що мама смикається, ледь не підскакуючи на місці, потім переводить погляд на мене. В очах образа, розчарування, нерозуміння.

У відповідь лише мовчки стинаю плечима, намагаючись за незворушним виглядом приховати полегшення. Помічаю, як по маминій щоці котиться одинока сльоза. Як же мені її шкода, адже все з його боку вона сприймала за чисту монету й захопилась.

-  І як це все розуміти? – намагаюсь вивести матусю на розмову.

-  Не знаю, - стишено озивається вона у відповідь, - почуваюсь дуже…, - видно, що мама намагається підібрати потрібне слово й махає рукою, промовчавши.

-  Така поведінка у перший візит до нас в гості є, щонайменше, дивною. А що може бути з відношенням до тебе, коли він захоче, щоб ви жили разом? – підкидаю сумніви для неньки.

-  Думаю, цьому є якесь пояснення, - мама присідає за стіл, охоплює голову руками. – Може у нього щось сталося?

-  Пояснення, звісно, є, але чому він не озвучив його. Якби хоч трішки поважав тебе, то не промовчав би. Мабуть, йому є що приховувати. Виходить, він тобі не довіряє, - сідаю біля неї, торкаюсь її руки.

-  Може бути, - мама змінюється на обличчі…

Як бачимо, перший візит Владлена додому до Мири закінчився досить несподівано.

Як події будуть розвиватися далі?

Читайте в наступному розділі.

Ваша підтримка через коментарі, «сердечка» дуже надихає. ❤️❤️❤️