Розділ ХІ

Мира / Мирослава

Мама з Владленом у ванній, відмивають пляму. Мені прикро, що вона на мене накинулась, але заспокоюю себе. Через три дні, коли можна буде не стримувати емоцій, я їй розповім наскільки вона мене образила. Йду до себе в кімнату, вмикаю музику.

-  Миро, - мама зазирає до кімнати, - ти чому втекла? Ходімо до столу, - в її очах намішано рішучість, роздратування, тривога і … прохання.

-  Посидьте без мене, - намагаюсь усміхнутись, - ми з твоїм кавалером знайомі, він мій викладач.

-  Все-таки я хочу, щоб ти посиділа з нами, - рішуче наполягає ненька.

-  Гаразд, - знизую плечима.

Підходжу до дзеркала, поправляю волосся на голові, вловлюю задоволення в маминому погляді. Задоволена, що я не обурююсь, мовчу? «Вмикаю» пофігізм, як радила бабуся, щоб зберегти емоційну рівновагу.

Заходимо у вітальню й одразу помічаю широку посмішку Владлена, але очі її не відтіняють. Я чітко відчуваю важку енергетику цього чоловіка. Він робить крок до мене й протягує мені відкриту долоню.

Не хочу подавати йому свою руку, взагалі не хочу, щоб він мене торкався. Та й не можна мені. Не сьогодні. Роблю крок вбік й заводжу руки за спину.

-  Достатньо, що від нашого «контакту», - виділяю слово інтонацією, - постраждав салат і ваші штани. Боюсь ще щось станеться, - кидаю з ноткою сарказму.

-  Миро, - докірливо зиркає на мене матуся й запрошувальним жестом вказує нашому гостю на стіл.

Не реагую, йду до столу. Владлен відсовує стілець для мами, я ж швидко всідаюся сама навпроти неї. Не хочу, щоб він наближався. Чоловік кидає на мене погляд й сідає поряд з мамою.

Ми обідаємо, Владлен з мамою підтримують легку бесіду, намагаються втягнути мене, але я більше відмовчуюсь. Якоїсь миті у Владлена озивається телефон дуже дивним рингтоном, ніби вітер виє в трубі.

Кидаю на нього насмішкуватий погляд, вирішую його трішки потролити.

-  У вас рингтон схожий на привіт із потойбіччя, - спостерігаю як він смикається й ледь стримую сміх. Нагадую собі, що емоції треба тримати у вузді, не хвилюватися.

-  Це старий рингтон, колись сам вибрав перший, що потрапив на очі. Треба змінити, - помічаю, наскільки він напружений. В голові зринає питання: «Що з тобою не так, чоловіче?»

-  Я подумала, що це така антистресова музика, - продовжую тим часом з невинним виглядом, розумію, що Владлену це не подобається.

Мама переводить погляд з нього на мене і навпаки. Бачу, що хоче втрутитись, але боїться когось з нас образити. А я продовжую його дратувати.

-  Нещодавно в інтернеті шукала матеріали для доповіді по вашому предмету й наштовхнулась на статтю «Філософія відсутності жалю». Автор цієї статті записаний під ніком «Невтомний Шукач», чули про такого? – опускаю очі в тарілку, щоб не побачив лукавих вогників у моєму погляді.

-  Можливо й потрапляв колись на нього, не пам’ятаю, - його щелепи напружені й сам він зараз нагадує натягнуту струну.

-  Ну, як не пам’ятаєте? – роблю здивовані очі. – Ви ж там коментар залишили, - стинаю плечима, - ще й такий жорсткий коментар.

Міряю Владлена пронизливим поглядом, він відповідає тим же, при цьому намагається посміхатись. Мама намагається втрутитись, він же, в заспокійливому жесті, кладе свою руку поверх її руки.

-  Ти, мабуть, щось не так зрозуміла, доню, - все ж не втримується ненька.

-  А що там можна не так зрозуміти, - хитаю невизначено головою. – «Тільки радикальні методи та агресивні заходи при повній відсутності жалю, можуть розв'язати проблему» - цитую той допис.

-  Дослівно запам’ятала? – дивується матуся.

-  Аякже. Я вперше зустріла такий дивний коментар, тож само якось запам’яталося, - знову знизую плечима.

Чекаю, як він буде викручуватись із ситуації, спостерігаю. Його реакції та емоції мають розповісти про нього більше, ніж слова. Слова не завжди бувають правдиві, а от дії…

-  Ох, згадав. То мій старий знайомий тримає невеличку пекарню, - Владлен нервово мне в руках серветку. – І от йому завезли муку, вражену грибковими спорами. Мова йшла про знищення грибка, - він полегшено видихає.

-  Не бачила там згадки про грибкове зараження, - мило посміхаюсь мамі, щоб не нервувала.

-  Друг, напевне, видаляв допис, але не все видалив. Оленко, - повертає голову до мами, - ну ж бо, я ще соку наллю, в тебе келих порожній.

Чоловік підливає мамі сік, потім – мені. Розумію, що хоче відвести розмову в інше річище. Викликаюсь принести гарячу страву, йду на кухню. Звідти чую їхню тиху розмову, приглушений сміх. Кидаю погляд у вітальню, де сидять мама з Владленом й на мить завмираю, стискуючи в руках кухонну лопатку.

Від тіла Владлена зі спини відділяється тінь, напівпрозора, але темна. Вона вирівнюється й вже нагадує його постать. Тінь починає рухатись по кімнаті, заглядаючи на фото, які висять на стіні.

Як буде діяти Мира?

Про це вже в наступному розділі.

Дякую за коментарі, «сердечка». ❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️