Розділ ІХ

Мира / Мирослава

Якось раптово мене накриває розуміння, що все це досить серйозно і, якщо я хочу пережити все з найменшими втратами, то треба детально підготуватись. Попри те, що страшно й, багато чого, мені не зрозуміло.

Це все викликає емоційні гойдалки – володіти собою за один день не навчишся. Відкидаю сумніви й вирішую довіритись бабусі, адже вона не тільки старша, а досвіду має більше.

-  Бабусю, що ти пропонуєш? – в душі вже панує рішучість.

-  Спочатку треба вигадати для мами легенду, куди ти зникаєш після пар, - видно, що вона вражена зміною моєї позиції. – Брехати не добре, але для всіх так буде краще й головне, безпечніше.

-  Скажу, що влаштувалась на роботу в піцерію. Вона знає, що я люблю готувати, - видаю ідею, першу, що спала на думку.

-  Можна й так. А сама будеш приїздити до мене, буду передавати тобі знання та вміння, - по тремтінню її рук помітно наскільки їй тривожно. – Схоже, що магію природи Тіні не бачать.

-  Це теж натяк з пророцтва? – питаю мимохіть.

Бабуся киває, обличчя стає зосередженим. А далі протягом двох годин вона навчає мене азам магії природи та способам її використання. В мене швидко виходить, аж бабуся постійно дивується, припускає, що це через те, що в мені є й інша магія.

-  Бабусю, поясни, я така, як мій тато? Чи ні? І чому він нас з мамою покинув? – питаю, коли ми декілька хвилин вирішили перепочити.

-  Він сильний маг, але рівень твоєї магії набагато вищий й дещо інший, - бабуся лагідно торкнулася моєї руки. - Відчувши твою магію й зрозумівши, що поки вона неактивна, він несвідомо може витягати її з тебе, тато вирішив дистанціюватися до того часу, поки тобі не виповниться двадцять.

-  То він все ще…, - мені перехопило подих.

-  Так, він все ще кохає твою матусю й ти для нього є улюбленою донечкою. Хоча генетично ти не його дитина, - вона гірко усміхнулась.

-  Як так?- ошелешено згадую, що в тому «кіно», яке показали мені Богині, було щось про ембріон доньки.

Відкидаюсь на спинку стільця й прикриваю повіки. В пам’яті виникає та сцена за участі короля й чаклуна. Прокручую в голові побачене. Чомусь воно залишилось поза моєю увагою того разу. Коли відкриваю очі, бабуся рішуче підіймається.

-  На сьогодні вже досить, ми гарно попрацювали, - підсумовує вона. – Тобі пора додому, ти й  так уже понад дві години в мене затрималась…

Моє повідомлення про те, що я влаштувалась на роботу, мама сприйняла не дуже добре. Вона була проти, хвилювалась, щоб я не перевантажувалась.

-  Доню, якщо ти через гроші, то нам вистачає, - ненька підійшла й обійняла мене. – Та й на рахунку, тому, що батько тобі присилає, досить велика сума накопичилась за ці роки. Я не чіпала їх, хотіла тобі квартиру купити, коли закінчиш університет.

-  Хочу сама спробувати заробляти, - вдавано байдуже смикнула плечем. – Та й досвід буде, як в колективі працювати.

Мама важко видихнула й махнула рукою, більше не сперечалася.

-  Якщо тільки не буде заважати навчанню, - попереджувальним тоном прозвучала згода.

Я рвучко кинулась їй на шию, подумки просячи пробачення за брехню. Намагаюсь вберегти, сподіваюсь, що чиню правильно. У мене є два тижні до рівнодення, маю хоч трохи навчитися користуватися надприродними вміннями. Але найближчої суботи, рівно за тиждень, стається подія, яка додає тривоги…

…Вересневий вечір лагідним теплом лоскотав шкіру. У повітрі розлились терпкі пахощі осені й здавалось повітря смакувало ними. Але я того не помічала, мене турбували інші думки.

Я поспішала додому. На годиннику вже майже вісімнадцята, а я ще не вдома, хоч мама дуже просила повернутися раніше й допомогти їй накрити стіл. Сьогодні вона планувала представити мені свого друга, з яким познайомилась тільки два тижні тому. До того ж на знайомстві наполягав саме він.

Мені було не зовсім зрозуміле таке бажання маминого друга, адже два тижні знайомства не здавався достатнім терміном для того, щоб планувати серйозні стосунки.

Це в моєму віці – мені у березні виповниться двадцять – можна приймати такі поспішні рішення. А мамі вже - тридцять дев’ять і їй вдалося мене здивувати. Й чомусь в душі почала клекотіти тривога. Ревную чи що?...

Нарешті забігаю у квартиру. Матуся, з гарною зачіскою й макіяжем, вже виносила з кухні тарілки й розкладала у вітальні на столі. Побачивши мене зупинилась, в погляді світився докір.

-  Думала прийдеш ближче до опівночі, - іронічна усмішка торкнулася вуст матусі. Вона підійшла до столу, поклала тарілки.

-  Ну, я вже вийшла з того віку, коли могла б оголосити страйк з такого приводу, як знайомство з твоїм другом, – підійшла до неньки й чмокнула в щоку.

-  Невже ні грама не ревнуєш? – підморгнула мама.

Окидаю оцінювальним поглядом свою матусю. Струнка, енергійна, виглядає максимум на тридцять п’ять.

-  Я спочатку подивлюсь на твого друга, а вже потім зможу вирішити, ревнувати чи ні, - продовжила в тому ж іронічному стилі. – Я тебе йому ще не спішу віддавати.

 Тривога знову смикнулась всередині, силою волі намагаюсь її притлумити. Якесь не добре передчуття вгніздилось під ребрами.

Чому у Мирослави таке тривожне передчуття?

Хто виявиться знайомим її матері?

Читайте далі.

Дякую всім за підтримку. ❤️❤️❤️

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка. ❤️❤️❤️