Розділ ІІ

Мира / Мирослава

На якусь хвильку між нами панує мовчанка. Я чекаю, щоб вона нарешті почала говорити, а вона, здається, не знає з чого почати розмову.

Вона кладе чашку й в нерішучості опускає голову, потім різко підводить її й, здається, що підбирає слова, щоб правильно донести інформацію.

-  Ти хотіла мені щось про батька розповісти, - намагаюсь підштовхнути її до розповіді.

-  Так, тільки не знаю з чого почати. Інформації багато, та ще й такої, що не знаю як ти її можеш сприйняти, - невесела усмішка лягає на її вуста.

-  Може ти спочатку відповіси на мої питання? – виривається мимоволі, не можу вже в мовчанку грати.

-  Питай, - полегшено видихає бабуся.

Вона дивиться відкрито, впевнено і я проймаюсь до неї настільки сильною довірою, що вирішую, якщо не повірити, то хоча б прийняти все те, про що вона розповість.

-  Де ти бачила мої фото? – починаю, здається, з найлегшого питання.

-  У твого батька. Він найняв людину, яка приглядає за тобою й відповідно є твої фото, - просто відповідає бабуся.

Мене ж кидає в ступор. Навіщо татові когось наймати? Мені щось загрожує? Чи в нього якісь свої мотиви?

-  Є причини наглядати за мною? – трохи різкіше озвучую наступне запитання.

-  Є, внучко, є. Твій батько не простий чоловік, - важко видихає жінка.

-  Він злочинець? Чи має великі статки? Чи… що? – нетерпляче виривається в мене.

-  Ні, не злочинець. Статки у нього досить пристойні, але справа не в цьому, - повільно веде бабуся.

-  А в чому ж тоді? Кажи вже, не тягни, – чомусь стає гірко.

-  Він дуже сильний маг. Білий маг, - витискає з себе бабуся, при цьому намагається вловити мою реакцію.

-  Він… хто? – від почутого чомусь пересихає в роті, дивлюсь на неї великими очима.

Я була готова почути що завгодно, тільки не це. А в голові ще ніяк не складалися пазли розуміння ситуації, адже інформації було замало. З’явилась думка, що у бабусі не все гаразд із психікою. Хоча вірю, що люди з надприродними здібностями існують. Невже мій тато теж такий?

-  Ти все правильно почула, а скоро й сама в цьому переконаєшся, - підтвердила бабуся.

-  Я можу його побачити? Батька? – мимоволі сіпнулась до неї.

-  Ні, не можна, - вона поклала свою руку поверх моєї. – Він тому й покинув вас, що йому не можна було перебувати поруч з тобою до твого двадцятиліття.

-  Чому? – мені перехопило подих.

-  Ти не така то й проста дівчинка й, можливо, вже щось відчуваєш, - бабуся лагідно погладила мою руку. – Не знаю чи розповідала тобі мама про те, що твоє зачаття сталося в день літнього сонцестояння, в день народження твого батька.

Здивовано витріщаюсь на неї, не розумію про що вона каже. Яке значення має те, в який день сталося моє зачаття. Як і те, що мій тато, виявляється, білий маг.

-  Це має якесь значення? – знизую плечима.

-  Має, день літнього сонцестояння – це день найбільшого й найпотужнішого світла. Тьма в цей день переможена, - терпляче пояснює бабуся. – А народилася ти в день весняного рівнодення. Від цієї дати починає щодня приростати світло.

-  І що? Яке це має значення? – намагаюсь вдатися в сказане.

-  Ти теж магічно обдарована й набагато сильніша, ніж твій батько, - майже пошепки повідомляє бабуся, окинувши поглядом зал.

-  З чого ви це взяли? – майже обурююсь почутому.

-  Батько відчув твою силу, коли в тебе почався підлітковий вік та й у пророцтві про це сказано, - продовжила вона.

-  Є ще й пророцтво? – перепитую ошелешено.

Кутики моїх губ смикнулись в усмішці. Це була не насмішка над сказаним бабусею, це була майже істерика. Інформація на межі фантастики, яку повідомляє бабуся. Бабуся, яку майже десять років не бачила і тут з’являється з такими новинами. Я не сплю?

-  Так, є пророцтво, тому я тут, - в її погляді жаль, співчуття й ще щось невловиме. – Тільки про це ми поговоримо в мене вдома, сподіваюсь, що ти приїдеш.

-  Мені доведеться брехати мамі, - приречено видихаю, хоча одразу вирішую, що приїду, адже хочу з’ясувати все до кінця.

-  Це буде брехня для порятунку, - бабуся з розумінням хитає головою. – Невже ти не помітила, що біля тебе з’явилися незрозумілі люди?

-  Незрозумілі…, - підхоплюю нею сказане й замовкаю замислюючись.

-  Люди, після спілкування з якими ти занадто втомлюєшся, почуваєшся виснаженою, - уточнює жінка.

-  Коли я маю приїхати? – рішуче перебиваю.

-  Можна й завтра, - полегшено усміхається бабуся, - в будь-який зручний для тебе час.

Погоджуюсь одразу. Не тому, що все прийняла, а тому, що хочу побути на самоті й подумати над почутим. В мене зараз враження, немов мені казку розповіли, чи хочуть «розвести» як маленьку дитину.

Ми виходимо з кафе й бабуся прощається зі мною. На мою пропозицію підвезти її до маршрутки, яка курсує в приміське село, де вона поживає, вона рішуче відмовилася…

Не соромтесь коментувати книгу, автору буде приємно.

Всім добра і позитиву.

Ваша Ніка.❤️❤️❤️