Розділ І

Близько двох місяців до основних подій.

Мира / Мирослава

За вікнами стояв яскравий вересень, і хоч трималися досить теплі дні, але небо вже втратило блакитні літні відтінки й набуло глибокого синього кольору. Дні вже стали коротшими, а ночі, навпаки, довшими.

Вийшла із будівлі університету й застібаючи сумку, кинула погляд на паркування автомобілів. На мить неусвідомлено завмерла – щось було не так, щось вибивалось зі звичної картини.

Ще раз зиркнула на свій автомобіль – заочний подарунок батька на день народження, коли мені виповнилося вісімнадцять – й зрозуміла нарешті, що не так. Біля мого елегантного Ніссана стояла жінка. Щось знайоме здалося в її постаті. Немолода, струнка, із зібраним в пучок густим волоссям.

Повільно рушаю в бік автомобіля. Раптом мене немов прострілює впізнавання – бабуся Марина! Мама мого батька. Востаннє я бачила її майже десять років тому, точніше дев’ять з половиною, в день, коли мені виповнилось десять років…

…Вона завітала до мене на свято, яке і святом повною мірою я не могла назвати. Адже за три дні до дня народження зник мій батько, залишивши записку, щоб не шукали. Що він бажає нам добра, тому покидає нас з мамою.

Знайшовши записку, мама десь з годину сиділа непорушно, тримаючи той папірець в руці, але почувши мій плач, рішуче струснула головою й силою волі «взяла себе в руки».

 Я бачила, як понад силу вона посміхалася, запевняючи, що мій день народження відсвяткуємо й всі, хто був запрошений мають бути в нас в гостях.

А ввечері прийшла бабуся Марина, поклала на стіл пухкий конверт з грішми й вмиваючись сльозами почала просити мою матусю, щоб не позбавляла можливості бачитись їй зі мною.

Мама тоді не стрималась й виказала бабусі все, що мала б сказати татові, якби така розмова в них відбулася. Чомусь матуся вирішила, що батько знайшов іншу жінку, адже кілька місяців до зникнення він почав якось дивно поводитися: став мовчазний, похмурий, довгими поглядами обдаровував мене й маму.

Скільки бабуся не переконувала, що ніякої іншої жінки немає – мама не повірила, ще й звинуватила жінку в тому, що покриває гріхи свого сина. Образа на батька була настільки велика, що навіть всі зв’язки з бабусею ненька розірвала.

З того часу я її не бачила, хоча спершу дуже сумувала. Потім якось звикла, що ми навідуємось тільки до бабусі Юлії й дідуся Григорія, хоч іноді печальний спогад про бабусю Марину зринав у моїй голові…

…Підхожу ближче, вловлюю її погляд й мене огортає така енергетика тепла й любові, яка лине від бабусі, що в мене на очах виступає волога. В душі підіймається хвиля жалю за втраченим часом й сльози починають котитись по щоках. Змахую їх долонею й кидаюсь в обійми до рідної людини.

Пригортаюсь до неї й вдихаю знайомий з дитинства запах трав, якими просякнуте її волосся, та й одяг також. Бабуся на мить відхиляється, вдивляється в моє обличчя, немов вивчає його. Потім ніжно цілує в чоло й знову пригортає до себе.

-  Яка  ти в мене красуня. Наяву ще краща, ніж на фото, - видає несподівано, погладжуючи рукою по спині.

-  На фото? Де ти бачила моє фото? – відпускаю бабусю з обіймів й здивовано підіймаю брови.

-  У твого батька, - сумно посміхається жінка.

-  Ти знаєш де він? – мій голос чомусь сідає.

-  Знаю, внучко, знаю. Завжди знала, - тихо зітхає бабуся.

Вона щільно підтискає вуста, очі теж зволожуються, але погляд добрий, ясний. Окидаю її поглядом. Гарна п’ятдесяти дев’ятирічна жінка, з густим каштановим волоссям, зовсім не виглядає на свій вік. Й сивини не видно, хоча, може фарбує її.

-  Не хочеш розказати детальніше? Й взагалі, що тебе до мене привело? Стільки років до мене не навідувалась, що ж тепер? – гірка образа топить мою свідомість, підіймається роздратування.

-  Тому й появилась, що пора тобі дізнатися правду. Для тебе це питання ДУЖЕ важливе, - виділяє інтонацією слово «дуже».

Голос жінки стає різкішим, впевненим. З обличчя зникає посмішка, воно стає серйозним, навіть похмурим.

-  А якщо не захочу нічого знати? Для мене це боляче, - шепочу, невідривно дивлячись в її очі. В душі ще вище здіймає голову роздратування. – Я дуже довго вважала себе винною в тому, що батьки розійшлися.

-  Нам треба поговорити й це терміново. Тільки не тут, - бабуся бере мою руку у свої теплі руки й тулить до своїх грудей.

Чомусь цей рух настільки зворушує, що я заспокоююсь. Вирішую вчинити так, як вона пропонує, тим більш, що я за нею дуже скучила. Ми мовчки підходимо до мого автомобіля.

-  Куди поїдемо? Може якесь тихе кафе? – пропоную, сідаючи в машину.

-  Можна й кафе, - киває головою бабуся.

За два квартали знаю таке кафе й невдовзі ми вже сидимо там за столиком у кутку й смакуємо кавою з тістечком. Бабуся не перестає милуватись мною, випромінюючи тиху радість. Разом з тим в її очах причаїлися печаль і тривога. Чого б то?

Вітаю, мої любі читачі, на сторінках моєї нової історії.

Сподіваюсь, що ми разом з її героями будемо крокувати до завершення.

Дуже очікую на зворотній зв'язок у вигляді коментарів, бібліотек та вподобайок.

Буду вдячна за поширення книги у ваших мережах.

Дякую, що ви зі мною.

Ваша Ніка ❤️❤️❤️