Втеча

— Я ж казала, що буде круто! — перекрикуючи музику, сказала Оля.

Марина лише усміхнулась, рухаючись у ритм.

— Окей, — кивнула вона. — Можливо, ти була права.

— Можливо? — Оля обурено підняла брови. — Та це найкраща вечірка за останній місяць!

— Ти так кажеш про кожну.

— Бо я вмію жити!

— А я вмію виживати, — пробурмотіла Марина.

Оля засміялась і потягнула її за руку ближче до натовпу. Світло миготіло, музика била в груди, люди сміялись, танцювали, кричали щось одне одному. Марина намагалася втягнутись. Чесно. Але…

— Я зараз, — сказала вона, нахилившись до Олі.

— Куди?

— Подихати.

— Тільки не зникай!

— Не зникну.

Балкон зустрів її прохолодним повітрям. Марина глибоко вдихнула. Раз. Другий. І тільки тоді відчула, як трохи відпускає.

— Теж втекла?

Вона здригнулась. І різко обернулась.

— Серйозно? — видихнула вона. — Ти мене коли-небудь перестанеш лякати?

Данило стояв біля перил, спокійно дивлячись на неї.

— Ні.

— Чудово.

— То що, — він злегка нахилив голову, — ти теж не фанатка натовпів?

Марина підійшла ближче, сперлась на перила.

— Не дуже.

— А виглядало, ніби ти кайфуєш.

— Я старалась.

— Погано виходить?

— Не тобі судити.

Він тихо усміхнувся. Кілька секунд вони мовчали. Десь за спиною гриміла музика.

А тут було тихіше.

Спокійніше.

— Чому ти взагалі прийшла? — раптом спитав Данило.

Марина знизала плечима.

— Оля витягнула.

— Класика.

— А ти?

— Я тут часто буваю.

— Не здивована.

— Це образа?

— Це факт.

Він подивився на неї уважніше. І на секунду став серйознішим.

— Ти не виглядаєш як людина, якій тут комфортно.

Марина видихнула.

— Бо мені і не комфортно.

— Тоді навіщо мучити себе?

— Іноді треба.

— Не переконало.

Він відштовхнувся від перил.

— Пішли.

Марина здивовано глянула на нього.

— Куди?

— Звідси.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Я не можу.

— Чому?

— Там Оля.

— Вона виживе.

— Це не аргумент.

— Це факт.

Марина вагалась. І це було видно.

— Ти ж сама сказала, що тобі тут некомфортно, — додав він.

— Сказала.

— То в чому проблема?

— У тому, що я не з тих, хто просто йде.

— А дарма.

— Я не залишу її одну.

— Вона не одна. Там пів квартири людей.

— Ти не розумієш.

— Розумію більше, ніж ти думаєш.

Марина подивилась на нього. І раптом відчула знайоме роздратування.

— Ти завжди такий впертий?

— Тільки коли це має сенс.

— І зараз має?

— Так.

Він зробив крок ближче.

— Чи ти просто боїшся?

Марина звузила очі.

— Чого?

— Вийти зі своєї зони “мені так звичніше”.

— Я не боюсь.

— Тоді доведи.

— Мені нічого доводити.

— Значить, боїшся.

— Ні.

— Так.

— НІ.

Він ледь усміхнувся.

— Я так і думав.

Марина різко відвернулась.

— Ти нестерпний.

— Знаю.

— І це не працює.

— Працює.

Вона знову глянула на нього. Кілька секунд. Тиша. І щось всередині…клацнуло.

— Добре, — сказала вона.

— Що “добре”?

— Пішли.

Тепер уже Данило здивувався.

— Серйозно?

— Ти ж хотів.

— Хотів.

— Ну от.

Він усміхнувся.

— Ти мене ще здивуєш.

— Не звикай.

Марина ще раз глянула на двері. На музику. На світло. На вечірку. І на секунду подумала про Олю.

— Тільки ненадовго, — сказала вона.

— Як скажеш.

І вже за мить вони разом вийшли з балкону.