Вечірка

Музику було чути ще з під’їзду.

— Ну, — усміхнулась Оля, — схоже, ми не запізнились.

— Це ще треба перевірити, — пробурмотіла Марина, намагаючись виглядати спокійно.Хоча всередині все було трохи… не так вже й спокійно.

— Ти нервуєш? — одразу помітила Оля.

— Ні.

— Брешеш.

— Трохи.

— Через вечірку?

Марина на секунду замовкла.

— Не тільки.

Оля ледь усміхнулась.

— Я так і знала.

Квартира була повна людей.Гучна музика, сміх, голоси.Світло — приглушене, з кольоровими відблисками.

— Ого, — сказала Марина. — Це… масштабно.

— Я ж казала, що буде весело.

— Ти казала “трохи людей”.

— Ну, для мене це “трохи”.

— Ти небезпечна.

— Я знаю.

— Пішли всередину, — Оля схопила її за руку.

— Я вже тут.

— Не бурчи.

Кілька хвилин вони просто стояли, звикаючи до шуму. Марина зробила ковток зі стаканчика.

— Окей… можливо, це не так вже й погано.

— Я ж казала.

І саме в цей момент…

— Ну що, ти все ж прийшла.

Голос. Занадто знайомий. Марина навіть не хотіла обертатись. Але обернулась. Данило стояв поруч, обпершись плечем об стіну. І дивився прямо на неї.

— А ти сумнівався? — спокійно відповіла вона.

— Були певні сумніви.

— Дарма.

Він окинув її поглядом. Повільно. З голови до ніг. І знову ця усмішка.

— Непогано, — сказав він.

Марина підняла брову.

— Це комплімент?

— Можливо.

— Слабенький.

— Я ще навчуся.

— Не факт.

Він тихо засміявся.

— То що, — нахилився він трохи ближче, — чи не мене ти хотіла вразити?

Марина звузила очі.

— Ти серйозно думаєш, що я вдяглась для тебе?

— А для кого тоді?

— Для себе.

— Звучить не переконливо.

— Ти нестерпний.

— Я знаю.

— Іди звідси.

— Не хочу.

— Марина.

Цей голос був інший. Спокійний. Вона обернулась. І на секунду зависла.

— Ти… — тихо сказала вона.

Максим стояв поруч. Такий самий спокійний, як і вдень. Наче ця шумна квартира його взагалі не стосувалась.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт…

Марина швидко глянула на Олю.

— Ти знала? — прошепотіла вона.

— Про що? — так само тихо відповіла та.

— Що він тут.

Оля розгублено кліпнула.

— Ні.

— Серйозно?

— Клянусь. Мені Катя сказала про вечірку. З паралелі.

Марина нахмурилась.

— Тобто ти теж не знала?

— Ні.

— Супер…

— О, знайомі обличчя. Захисник повернувся, — сухо сказав Данило.

Максим лише глянув на нього.

— І ти тут.

— Як бачиш.

— Бачу.

— Ти нормально дісталась? — звернувся Максим до Марини.

— Так, все добре.

— Добре.

— Як же це .... до нудоти мило - сказав Данило, зле глянувши на Максима.

Кілька секунд тиші. Напруга відчувалась буквально в повітрі.

— До речі, — сказала Оля, намагаючись розрядити атмосферу, — а ти як тут опинився, Максиме?

Хлопець перевів на неї погляд.

— Кирило — мій друг.

— Серйозно? — здивувалась вона. — Той, що організував вечірку?

— Так.

Марина ледь підняла брови.

— Ого.

— Я іноді буваю тут, — додав він.

— “Іноді” — це як? — усміхнулась Оля.

— Коли приїжджаю до бабусі.

— У тебе бабуся тут? — уточнила Марина.

— Вона працює у вашому університеті. Можливо знаєте професора Людмилу Марченко?

Марина завмерла.

— Серйозно?

— Так.

— І вдень ти…

— Приїжджав до неї, — кивнув він.

— О — протягнув Данило. — то ти у нас професорський внучок.

Марина різко глянула на нього.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Зайвий.

Він усміхнувся.

— Тільки коли є привід.

— Я піду візьму ще напоїв, — швидко сказала Оля і зникла.

— Дуже доречно, — пробурмотіла Марина.

Вона знову перевела погляд на Максима. І раптом відчула дивну річ. З ним було… спокійно. Наче нічого не тисне. Наче можна просто стояти і дихати.

— Потанцюємо? — раптом сказав Данило.

— Ні.

— Чому?

— Бо я не хочу.

— Це не аргумент.

— Якщо не хочеш — не треба, — спокійно сказав Максим.

І ця фраза знову прозвучала якось… правильно. Марина подивилась на одного. Потім на іншого. І всередині щось тихо клацнуло. Вони зовсім різні.

— Я ще повернусь, — сказав Данило і відійшов.

— Я не сумніваюсь, — тихо пробурмотіла Марина.

Максим залишився поруч.

— Ти нормально? — спокійно запитав він.

— Так.

— Добре. Якщо він буде надто діставати — скажи.

— Я впораюсь, — відповіла вона.

— Я знаю.

І ця впевненість…Була дивною, але приємною. Марина знову подивилась у зал. Музика, люди, світло.

І десь між усім цим…Двоє. І раптом вона згадала слова гадалки: “У вас буде двоє…”

Марина тихо видихнула.

— Тільки цього мені не вистачало…