За годину до

— Якщо ми зараз нічого не знайдемо — я просто не піду, — серйозно сказала Марина, заходячи в ТЦ.

— Ти підеш, — впевнено відповіла Оля. — Навіть якщо доведеться вдягти тебе силою.

— Це вже звучить як злочин.

— Це звучить як дружба.

Марина фиркнула.

— Я ж серйозно. У мене нічого немає.

Оля зупинилась посеред проходу і повільно оглянула її з голови до ніг.

— У тебе є проблема не з одягом.

— А з чим?

— З настроєм.

— Дякую, психолог.

— Завжди будь ласка.

---

Перший магазин — повз. Другий — “ні, це занадто”. Третій — “я не настільки відчайдушна”.

— Ти вибаглива, — підсумувала Оля.

— Я реалістка.

— Ти нудна.

— Я втомлена.

— Це не виправдання.

---

— О! — Оля різко зупинилась. — Сюди.

— Мені вже страшно.

— Не бійся, я з тобою.

— Оце якраз і лякає.

---

Через десять хвилин Марина стояла перед дзеркалом.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— ТАК.

— Це не моє.

— Це дуже навіть твоє.

Марина скептично подивилась на своє відображення.

— Я виглядаю… інакше.

— Ти виглядаєш нормальною людиною, яка йде на вечірку, а не на виживання.

— Дуже смішно.

— Я стараюсь.

Марина ще раз глянула в дзеркало.

І, чесно кажучи…

— Можливо… — тихо сказала вона.

Оля переможно підняла руки.

— Я ЗНАЛА!

— Не радій.

— Пізно.

---

— До речі, — задумливо сказала Оля, вже блукаючи між вішалками. — Я теж хочу щось нове.

Марина повільно повернулась.

— Ти серйозно?

— А що?

— У тебе вдома гардероб, як у магазину.

— Це не означає, що мені не треба ще.

— Тобі не треба ще.

— Мені треба ще.

— Тобі треба психолог.

— Мені треба плаття.

Марина закотила очі.

— Ти безнадійна.

— Зате стильна.

---

Ще через пів години вони вже стояли з пакетами.

— Я втомилась, — видихнула Марина.

— Ми тільки почали.

— Я вже хочу додому.

— НІ.

— Чому?

— Бо в нас ще вечірка.

Марина застигла.

— Ой.

— От саме “ой”.

---

— Давай хоча б поїмо, — благально сказала Марина.

— О, це я підтримую, — одразу погодилась Оля.

---

Через кілька хвилин вони вже сиділи з їжею.

— Це був найдовший день у моєму житті, — сказала Марина, роблячи ковток.

— Неправда. Були гірші.

— Не сьогодні.

— Справедливо.

---

Кілька секунд вони мовчали.

А потім Оля хитро подивилась на неї.

— Ну?

— Що “ну”?

— Давай.

— Що давай?

— Данило.

Марина закотила очі.

— Ні.

— Так.

— НІ.

— Він тобі подобається.

— Він мене бісить.

— Це одне і те саме.

— Це не одне і те саме.

— Це буквально одне і те саме.

Марина зробила глибокий вдих.

— Він самовпевнений, нахабний і дратівливий.

— І?

— І все.

— І все?

Марина на секунду замовкла.

— І… — вона стиснула губи. — він іноді дивиться так…

— ЯК? — одразу оживилась Оля.

— Забудь.

— НІ, Я ТЕПЕР ХОЧУ ЗНАТИ.

— Не важливо.

— Дуже навіть важливо.

---

— А той другий? — раптом сказала Оля.

Марина завмерла.

— Який?

— Максим.

Ім’я прозвучало тихіше. Спокійніше. І якось… інакше.

— Він нормальний, — сказала Марина.

— Просто нормальний?

— Так.

— Тобто не бісить?

— Ні.

— Це вже підозріло.

Марина ледь усміхнулась.

— Він просто… інший.

— Ммм.

— Не починай.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

— Можливо.

---

Оля подивилась на годинник. І різко випрямилась.

— Марина.

— Що?

— КОТРА ГОДИНА?!

Марина глянула.

І теж застигла.

— Ми запізнюємось.

— МИ СЕРЙОЗНО ЗАБУЛИ ПРО ВЕЧІРКУ?!

— ТРОХИ.

— МАРИНА!

— НЕ КРИЧИ!

— БІЖИМО!

---

І вже через секунду вони зірвались з місця.

Пакети в руках, сміх, паніка.

— Я казала, що треба було раніше!

— Я казала, що треба було поїсти!

— ЦЕ ТВОЯ ІДЕЯ!

— ТИ ПІДТРИМАЛА!

— БІЖИ!