І знову він

— Я більше не витримаю, — видихнула Марина, виходячи з університету.
— Якщо ще одна пара — я просто ляжу десь в коридорі і залишусь там жити.

Оля засміялась.

— Зате ти будеш ближче до знань.

— Я і так достатньо страждала цього тижня.

Марина підняла обличчя до сонця і заплющила очі.

— Нарешті п’ятниця…

— І нарешті ми живі, — додала Оля.

Вони кілька секунд мовчали, просто стоячи біля входу.

— Слухай, — раптом оживилась Оля. — А давай розвіяємось?

Марина відкрила одне око.

— Це як?

— У Кості сьогодні вечірка. Старшокурсник. У нього квартира велика, всі будуть.

Марина скривилась.

— “Всі” — це завжди підозріло.

— Та не починай. Просто прийдемо, потусимось, відпочинемо.

Марина на секунду задумалась. Після такого тижня… це звучало не так вже й погано.

— Добре, — видихнула вона. — Але мені нема що вдягти.

Оля миттєво посміхнулась.

— О, це ми зараз виправимо.

— Серйозно, — Марина глянула на себе. — Я не піду в цьому.

— Значить, йдемо в ТЦ.

— Мені треба щось нормальне. Типу… ,щоб не виглядати, як я щойно вижила.

— Це буде складно, але ми впораємось.

— Дуже смішно.

— Завжди рада допомогти.

— Головне — не переборщити, — пробурмотіла Марина. — Я не збираюсь когось там вражати.

— А шкода.

— Олю.

— Що?

— Нікого.

— А як же…

— НІ.

— Добре-добре, мовчу.

— Бо зараз буде боляче.

— Вірю.

---

— Справді? — пролунав знайомий голос позаду.

Марина завмерла. Тільки не він. Вона повільно обернулась. Данило стояв за кілька кроків, явно почувши достатньо.

— Нікого не збираєшся вражати? — він ледь усміхнувся. — А я вже подумав, що це для мене.

Марина закотила очі.

— Ти занадто багато про себе думаєш.

— Можливо. Але ти ж сьогодні вже намагалася привернути мою увагу.

— Я мало не померла через тебе.

— Але ж не померла.

— На жаль.

Оля тихо фиркнула поруч.

— Тобі б личило щось… яскравіше, — продовжив Данило, ніби взагалі не чув її. — Раз уже хочеш справити враження.

— Я не хочу.

— Ну так, звісно.

— Серйозно.

— Я повірю, коли побачу.

Марина зробила крок вперед.

— Слухай, тобі реально нема чим зайнятись?

— Є. Наприклад, підвезти тебе.

— Ні.

— І допомогти вибрати щось нормальне.

— НІ.

— Щоб це подобалось мені.

— ТИ ЖАРТУЄШ?

Він посміхнувся.

— Абсолютно ні.

Марина вже відкрила рот, щоб відповісти, але Данило раптом взяв її за руку.

— Поїхали.

— Ти що робиш?! — вона різко смикнулась.

— Економлю твій час.

— Відпусти мене!

---

— Вона сказала “ні”.

Голос пролунав спокійно. Але так, що Марина миттєво перестала вириватись. Усі троє обернулись. Поруч стояв хлопець. Вищий за Данила. Спокійний. Зосереджений. І дивився прямо на нього.

— Я тебе не питав, — холодно відповів Данило.

— А варто було б, — так само спокійно сказав той.

На секунду повисла тиша. Марина відчула, як напруга різко змінилась.

— Відпусти її, — додав хлопець.

Данило ледь усміхнувся.

— А то що?

Хлопець зробив крок ближче. Нахилився до нього. Щось тихо сказав. Марина не почула. Але побачила, як обличчя Данила трохи змінилось. Ледь-ледь.І цього було достатньо.Він підняв руки.

— Все-все, — сказав він з легкою усмішкою. — Зникаю.

І відступив.

— Але ми ще не закінчили, — кинув він Марині, проходячи повз.

— Навіть не починали, — буркнула вона.

---

— Дякую, — сказала Оля, коли Данило відійшов.

Марина лише кивнула.

— Нема за що, — спокійно відповів хлопець.

Він перевів погляд на Марину. На секунду. І в цьому погляді не було ні насмішки, ні тиску.Тільки… спокій.

— Максим, — сказав він.

— Марина, — відповіла вона.

— Я знаю.

Вона трохи здивувалась. Але не встигла нічого сказати.

— Гарного вечора, — додав він і пішов.

Просто так. Без зайвих слів.

---

— ТАААК, — Оля різко повернулась до Марини. — ЩО ЦЕ БУЛО?!

— Я не знаю, — чесно відповіла вона.

І це було правдою.

— Але він…

— Я знаю.

— І той…

— Я ЗНАЮ.

Оля кілька секунд мовчала. А потім:

— Ми точно йдемо на цю вечірку.

Марина видихнула.

— Спочатку — ТЦ.

— Звісно.

---

І вже за хвилину вони бігли в сторону торгового центру.

Навіть не підозрюючи…що цей вечір змінить набагато більше, ніж просто їхній настрій.