От і познайомились

Пара тягнулася вічність. Марина не чула майже нічого з того, що говорив викладач. Не тому, що тема була складна. А тому, що через ряд сидів він. Той самий. І, здається, абсолютно спокійний. Наче вони не сварилися посеред дороги. Наче вона не назвала його придурком. Наче він не кричав на неї. Марина скосила погляд. Він щось записував. Спокійно. Зосереджено.

*Серйозно?*

— Не дивись так, — тихо прошепотіла Оля. — Ти його зараз спалиш поглядом.

— Я не дивлюсь, — відрізала Марина і… знову подивилась.

І в той самий момент він підняв очі. Їхні погляди зустрілися. І він… усміхнувся. Ледь-ледь. Марина миттєво відвернулась.

— Я його ненавиджу, — прошепотіла вона.

— Ви знайомі? — одразу оживилась Оля.

— На жаль.

---

Коли пара закінчилась, Марина першою схопила сумку.

— Пішли швидше, — кинула вона.

— Чекай, я ще…

— Олю.

— Все, йду!

Вони вже майже дійшли до дверей, коли…

— Гей.

Марина завмерла. Вона знала цей голос. І вже його не любила. Повільно обернулась. Він стояв за кілька кроків. Руки в кишенях. Спокійний. Занадто спокійний.

— Ти мені, здається, щось хотіла сказати? — сказав він.

Марина звузила очі.

— Я вже сказала. Ти їздиш, як придурок.

Оля тихо кашлянула поруч.

— Нормально почали, — прошепотіла вона.

Хлопець хмикнув.

— А ти бігаєш під машини.

— Я йшла по переходу.

— Ти вискочила.

— Ти не дивився.

— Я дивився.

— Погано.

Він на секунду замовк, а потім усміхнувся ширше.

— Добре. Давай так. Нічия.

Марина підняла брову.

— Нічия?

— Ти не постраждала. Я теж. Кава — це не рахується.

— Вона була гаряча!

— Але ти жива.

— Це завдяки мені.

— Це завдяки моїм гальмам.

Марина зробила крок ближче.

— Ти зараз серйозно?

Він теж трохи нахилився вперед.

— Абсолютно.

На секунду вони знову зависли один навпроти одного. Занадто близько. Занадто напружено.

— Ти мене бісиш, — тихо сказала Марина.

— Це взаємно, — так само тихо відповів він.

І знову ця усмішка. Не зла. А якась… інша. Марина різко відступила.

— Олю, пішли.

— Так, так, звісно, — швидко кивнула подруга, але вже світилась від цікавості.

Вони вийшли в коридор. Марина різко видихнула.

— Ну? — одразу накинулась Оля. — ХТО ЦЕ?

— Проблема, — коротко відповіла Марина.

— Гарна проблема.

— Олю.

— Що? Я просто кажу.

Марина закотила очі.

— Він мене дратує.

— Дуже?

Марина на секунду замислилась. І тихо додала:

— Підозріло сильно.

---

Десь позаду двері аудиторії відчинились.

І той самий голос, трохи насмішкуватий:

— До речі.

Марина обернулась.

— Я Данило.

Вона на секунду зависла.

— І?

— Щоб ти знала, як називати мене наступного разу.

Марина ледь усміхнулась.

— Не переживай. Я знайду варіанти.

Він хмикнув.

— Не сумніваюсь.

Він пройшов повз них. І на секунду їхні плечі майже торкнулися. Марина завмерла. І знову це дивне відчуття. Наче…Вона його вже десь “бачила”. Не сьогодні. Раніше. Глибше.

— Марина… — тихо сказала Оля.

— Що?

— А гадалка казала…

Марина різко перебила:

— Навіть не починай.

Але думка вже з’явилась. І нікуди не зникала.