Ненависть з першого погляду

Телефон задзвонив так різко, що Марина мало не впустила його з ліжка.

— Алло… — пробурмотіла вона, навіть не відкриваючи очей.

— ТИ ДЕ?! — голос Олі буквально пробився крізь динамік.

Марина повільно розплющила одне око.

— Вдома… А що?

— Марина, у нас пара через десять хвилин!

Пауза. Мозок зробив повільний, болісний клік. Вона різко сіла.

— ЩО?!

— Я ж казала тобі не сидіти до другої ночі в TikTok!

— Я не сиділа… я… — Марина глянула на годинник і застигла. — О БОЖЕ.

— Біжи! — крикнула Оля і скинула виклик.

Марина вже була на ногах. Через п’ятнадцять хвилин вона вибігала з під’їзду, на ходу зав’язуючи волосся і запихаючи в сумку конспекти.

— Кава, — прошепотіла вона собі. — Мені потрібна кава, інакше я помру.

Кав’ярня біля університету була її єдиним шансом вижити.

— Американо, будь ласка, швидко! — кинула вона, нервово дивлячись на годинник.

— Через хвилину буде, — спокійно відповів бариста.

Ця хвилина здалася вічністю.

Марина схопила стакан, пробурмотіла “дякую” і вилетіла на вулицю.

— Я встигну, я точно встигну, — повторювала вона, майже біжачи через дорогу.

І саме в цей момент…Різкий звук гальм. Свист. І хтось голосно вилаявся. Марина завмерла. Кава різко плеснулася через край прямо на її руку.

— АЙ!

Перед нею зупинилася машина. Двері різко відчинилися, і звідти вискочив хлопець.

— Ти взагалі дивишся, куди йдеш?! — обурено крикнув він.

Марина кліпнула, ще не до кінця усвідомлюючи, що сталося.

— Це ти серйозно зараз?! — вона підняла на нього очі. — Ти мене ледве не збив!

— ТИ ВИБІГЛА НА ДОРОГУ!

— Ти летів, як ненормальний!

— Бо ти вискочила під колеса!

— Я йшла по переходу!

— Ти навіть не дивилась!

Марина відчула, як всередині піднімається знайоме роздратування.

— Зате тепер я дивлюсь на тебе, і це ще гірше, — відрізала вона.

Хлопець на секунду замовк, явно не очікуючи такого.

— Що?

Марина підняла стакан.

— І, до речі, я облилася кавою через тебе!

Він скептично подивився на її руку.

— Це ти сама…

— Звісно, — перебила вона. — Я щоранку виходжу на вулицю, щоб облитися кавою і посваритися з незнайомцями.

— Схоже на правду.

— О, ти ще й жартуєш?

Вони дивилися один на одного кілька секунд. Напруга буквально висіла в повітрі.

— Слухай, — видихнув він, трохи спокійніше. — Просто будь уважнішою.

Марина закотила очі.

— А ти — не їзди, як придурок.

Вона різко розвернулась.

— Мені ніколи розмовляти з такими, як ти!

І пішла, навіть не озирнувшись.

— Ти чому так довго?! — прошепотіла Оля, коли Марина буквально влетіла в аудиторію.

— Довга історія, — видихнула вона, сідаючи поруч.

— Ти виглядаєш так, ніби пережила бій.

— Майже. Я ледве не померла. І облилася кавою.

— Романтично, — посміхнулась Оля.

— Дуже смішно.

Марина нарешті підняла очі на викладача.

І завмерла.

— Олю… — тихо сказала вона.

— Що?

— Скажи, що мені здається.

— Що саме?

Марина повільно кивнула в бік дверей. Оля обернулась. І теж завмерла. У аудиторію заходив він. Той самий. З машини. Спокійний. Ніби нічого не сталося. Його погляд пробігся по аудиторії…і на секунду зупинився на Марині. Ледь помітна усмішка. Марина відчула, як щось всередині стиснулося.

— Це… — прошепотіла Оля. — Це ж…

— Я знаю, — тихо відповіла Марина.

Хлопець спокійно сів через ряд від них. Наче вони щойно не сварилися посеред дороги. Наче він не кричав на неї. Наче вона не назвала його придурком. Марина повільно відкинулась на стілець.

— Ну звісно, — пробурмотіла вона. — Чому б і ні.

І десь глибоко всередині знову з’явилося те саме дивне відчуття…Наче це тільки початок проблем.