Глава 13.2

– Бо я виборов право піти першим, – коротко киває, на підтвердження слів.

– Просто так?

– О ні! Ти вже все забулась. Отак от. Я тут стараюсь, зі шкіри пнуся, а вона, – махає рукою в мій бік і повертається до попереднього заняття чоловік.

– Нічого я не забулася!

– Тоді який сьогодні день? – дивиться на мене з очікуванням.

– Раптом це ти забувся, і тому питаєш, – відповідаю йому таким само поглядом.

– Так забувся, що аж за місяць готувався, – і зрештою переможно дістає паперовий пакет. Викидаючи щось у смітник.

То от над чим він там вовтузився. Намагався обережно дістати його із щілини, не порвавши. І все ж мені не здався його дивний рух. То він ховав цей пакет від мене.

– Що це? – не розумію: мені лякатися чи радіти?

Погляд мимоволі зиркає на зимове пальто.

– Перш ніж ти знову надумаєш всілякої гидоти на мене, – Макс тримає пакет однією рукою, притискаючи до себе, висовує вперед вказівний палець другої. – Я відкладав ледь не по копійках, дуже заздалегідь. Аби у тебе було те, про що ти так мрієш.

– Що? – напружуюсь. Я ж йому нічого не казала!

Чи казала?

– Я тебе надто добре знаю, аби не вловити свою жагу до-о, – він зазирає в пакет і дістає звідти лоток полуниці й радісно усміхається на всі тридцять два: – Сьогодні ніякої гречки.

Ягода виглядає настільки досконалою, що здається пластмасовою. Але запах... він миттєво заповнює кімнату, витісняючи дух гуртожитку.

Слина заповнює мій рот миттєво, а з кожним вдихом аромату мозок відключається.

– Максе, – тільки й можу видати, ковтаючи слину. Дивлюсь на чоловіка.

– Того і гляди, зараз мене з’їси замість неї, – Макс задоволено мружиться, спостерігаючи за моєю реакцією. – А я казав! Казав же Даньці, що це спрацює краще за будь-які квіти.

Він підтягує табуретку до ліжка, накриває її чистим рушником і починає виставляти на неї вміст пакета. Крім полуниці, на стіл «висаджуються» баночка вершків, велике, налите сонцем ківі та пакунок із хрустким багетом.

– Максе, це ж цілий статок… – намагаюсь ввімкнути залишки здорового глузду, але полуничний дух уже взяв мене в полон.

– Це свято, – відрізає він. – Кажу ж, я відкладав. Чесно. Десь пройшовся пішки, десь зекономив на обіді, або купив за акцією, відклавши різницю.

І дивиться ж так, що ніяких сил протидіяти.

– Соню, – змовницьки понижує голос: – Це не статок, це – два роки. Рівно два роки тому, – він робить паузу, серйознішаючи на мить, – як я врятував тебе від нудної лекції з основ соціокультурного менеджменту. Памʼятаєш?

Усмішка зʼявляється на моїх вустах мимоволі:

– Звісно, пам'ятаю. Тікання з пар через вікно першого поверху не скоро забудеться.

– Кава звичайно була поганенька, – зізнається Макс.

– Так, було холодно, і ми пили огидну каву з автомата, – усміхаюсь, пригадуючи.

– У тебе були такі холодні руки, що мені хотілося докопатися до пекла, аби пар звідти зігрів все довкола.

– Як моторошно, – здригаюсь плечима, хоча усмішка так і не сходить з вуст.

– Саме тому я обрав простіший варіант і грів твої руки в кишенях куртки, – чоловік і зараз обхопив мої руки і поцілував пальчики.

– Думала, ти забувся. У нас зараз стільки всього... – відводжу погляд, але він притискає палець до моїх губ:

 – Я можу забути поїсти, можу забути, який сьогодні день тижня, але день, коли я зрозумів, що ти – моя, закарбований у мене в серці. Тож сьогодні жодних підрахунків. Домовились?

Кілька митей ми дивимось одне одному в очі. Між нами відбувається діалог без слів наприкінці якого я киваю.

– І ще, Соню, я хочу, щоб ти знала. Коли я тоді тобі пообіцяв увесь світ, я не обманював. Я маю намір дотриматися обіцянки.

Його очі випромінюють впевненість і все що мені залишається – це довіритися йому. Повірити у його слова.

Шановні читачі! Маю зробити важливе оголошення щодо книги.

Оскільки написання історій для мене — це не лише творчість, а й професійна діяльність, яка потребує значних ресурсів та фінансових вкладень у рекламу, кожна книга має розвиватися як комерційний проєкт.

На жаль, наразі у цієї історії немає можливості перейти в статус передплати на платформі. Продовжувати публікацію великого роману в безкоштовному форматі далі я не маю фінансової змоги, тому публікація нових розділів на Букнет призупиняється.

Проте я не залишаю Соню та її історію. Роман буде обов'язково дописаний та завершений повністю. Якщо ви захочете дізнатися фінал та підтримати вихід книги в майбутньому — ви зможете знайти інформацію про це згодом на офіційних сторінках авторки Лоли Живи.

Дякую всім, хто читав опубліковані розділи. Ви завжди можете підтримати мою творчість, звернувши увагу на інші романи Лоли Живи, які вже повністю завершені та представлені на цьому сайті.

Всім тихого та мирного неба.