Глава 13.1

Погляд Маші наповнюється співчуттям:

– Анітрохи.

– Тоді повіримо в це, що скажеш? Як у новорічне диво.

Подруга кілька митей на мене дивиться, а тоді мʼяко усміхається:

– Зрештою, має ж і на твоїй вулиці засвітити сонечко.

– Ритуал заклику сонця? – усміхаюсь.

– Е-е? – спершу не вловлює дівчина. – А, чай?

– Він самий.

– Гайда! – вона підхоплюється і вже за кілька хвилин переді мною на столі опускається гаряча чашка.

– Ти золото, – дякую.

Подруга вмощується поруч. Але розмова не клеїться. Ми дивимось у вікно і кожна у своїх думках.

– Слухай, – раптом промовляє Машка, не відводячи погляду від вікна. – Я от знаєш, що подумала? Якщо ці Бойки такі турботливі сім’яни, тоді чому вони не дадуть Максу нормальну роботу?

– Тобто?

– У Сергія ж фірма. Офіси, логістика. Чому рідний брат має в морози цеглу тягати, якщо вони так за вас переживають?

– Оу, – ніяковію. – Я про це ніколи не думала.

– Батько Павла, просто знайомий, можна сказати чужий, а допоміг більше, ніж ця їх рідна кров. Тобі не здається це дивним?

– Макс каже, що хоче всього сам, – повторюю я його слова, які тепер звучать як зіпсована платівка.

– Або вони просто тримають його на ланцюжку, – зітхає Машка. – А разом з ним і тебе.

– І що ти пропонуєш?

– Не знаю, – зітхає подруга. – Якби ж я знала.

Вона мовчить кілька хвилин, ніби вагаючись, чи щось говорити. І зрештою наважується:

– Я точно знаю одне: ця картка і є твоїм ланцюжком. А пальто просто нова прикраса на нашийнику.

– Він сказав, що не брав грошей з картки, – повторюю більше для себе, аніж для Маші.

– Сподіваюсь так і є. Інакше ми йому влаштуємо, – хмикає подруга. – Студентську елітну прочуханку.

– Як ті, з курсу режисерів, памʼятаєш? – і не договоривши починаю сміятися.

– О-о, – швидко підхоплює дівчина, бʼючи долонею по столу. – Коли у них ще мав бути показ при всіх?

– Та-ак. Їм ще ніби хтось реквізит підмінив, – починаю заливатися сміхом, аж у дітей в животі атракціон виходить.

– Ага, підмінили. А як же, прямо всі пляшки махом, – у подруги вже теж сльози на очі навертаються.

– Благодійник знайшовся, – я вже важко дихаю, пригадуючи той бедлам, що влаштували режисери-учні. І обличчя викладачів, які стали прямими жертвами їхнього креативного буйства.

– Як той їх вийшов, до мікрофона і почав «Ку-ко-ко-хрю», – імітує пʼяного старосту режисерів Машка.

– Ой, – видихаю у спробі заспокоїтися. – Уф, ох-хо-ха-ха.

Хапаюсь за живіт.

– Що таке? – вмить серйознішає подруга.

– Пісяти хочу, – видавлюю.

Вона на мене дивиться, я на неї. І ми заходимось ще сильнішим реготом.

До вечора ми з нею встигаємо пригадати ще з десяток студентських витівок, насварити викладачів за їх обʼєми домашки.

Макс приходить пізно ввечері, коли я вже лежу в ліжку. Вдаю що сплю. Чому? Сама не знаю. Певно не хочеться зайвих сварок. Так хочеться тихого і затишного життя.

Наступного ранку Макс поводиться так, ніби нічого не сталося. Він цілує мене в лоб, як зазвичай робить чай, простий сніданок з каші і знову йде на роботу.

Вечір теж проходить за звичним сценарієм. І ранок за ним. І наступний. І ще.

Макс такий переконливий у своїй ролі турботливого годувальника, що я майже заспокоююсь. Майже.

Мій світ вкотре перевертається. Тільки цього разу через дурну полуницю.

Та певно, варто йти по порядку.

Гуртожиток напередодні Миколая нагадує розтривожений вулик. Скрізь, на підвіконнях загальних кухонь, біля дзеркал у коридорах і навіть на вахті, з’являються дешеві цукерки в яскравих обгортках. Хтось пригощає, хтось просто залишає «для настрою». Солодкий, терпкий запах шоколадної глазурі переслідує мене всюди, але він лише дратує.

Бо я хочу іншого. Моє тіло, здається, веде зі мною власну війну. Я заплющую очі й бачу не конспекти, а вологий, ворсистий бочок ківі. Або полуницю. Таку червону, аж солодку на вигляд, зі стікаючим соком. Від самої думки про цей кислувато-солодкий смак у мене зводить щелепи, а слина тече так, що доводиться постійно ковтати. Здається, я б нирку продала за один такий лоток, але я мовчу. Кожна копійка на рахунку. Дивлюся на свої набряклі ноги, на цей неосяжний живіт, який тепер здається непідйомною скелею, і просто терплю.

От і зараз сиджу на ліжку, намагаючись підтягнути ноги, але живіт став настільки непідйомним, що кожен рух, то це ціла спецоперація. Ще й поперек ниє безперестанку.

Раптом двері відчиняються і влітає червоний від холоду ніс Макса. Разом із самим Максом, звичайно.

– Щось сталося? – намагаюсь сісти. – Ти сьогодні аж надто рано.

Дивлюсь на годинник, аби переконатися що я нічого не наплутала. Помічаю дивний рух Макса боковим зором.

– Отак от! Невже коханця тут ховаєш? – одразу хмикає чоловік, наспіх знімаючи шарф.

Здалося?

– Двох, – у тон йому відповідаю.

– Обох у шафу? Чи під ліжко встигли? – Макс сміється, кидаючи куртку на спинку стільця. З його рухами до мене доноситься запах грудневого морозу та свіжості.

В один крок чоловік опиняється поруч і не встигаю я навіть вирівняти спину, як він підхоплює моє обличчя в долоні. Його пальці крижані, але губи, якими він торкається мого чола, такі палкі та бажані.

– Не підводься, Сонечко. Сиди, де сидиш. Сьогодні ти у нас королева, а я – твій вірний паж на посиденьках, – жартівливо вклонившись, він м'яко всаджує мене назад на подушки.

– Максе, що ти накоїв? – з підозрою питаю.

– Ай, моя королево, це вже образливо, – він кривиться мов від невимовного болю і тре свій лівий бік.

– Хіба я винна, що таких сюрпризів ти мені вже ой як давно не влаштовував? – роблю якомога більш невинне личко.

Чоловік на мить зависає, і киває:

– Згоден. Непробачно багато. Готовий понести будь-яке ваше покарання, моя королево, – він опкускається біля ліжка і цілує мене у вуста ще раз. – Але не зараз, – і спираючись на руки підводиться.