Глава 12.2

– Воно ж... воно ж коштує як три місяці вашої зарплатні з Данєю, – мій голос тремтить. Я не можу відірвати очей від пальто, але водночас хочу відштовхнути його від себе

– Ой, ну не так і мало ми отримуємо, – промовляє голосом хитрого лиса коханий.

Зрештою, я все ж змушую себе відвести погляд і збираю до купи всю серйозність:

– Звідки, Максе?

– Премія, кохана! – гордо заявляє мій чоловік, накидає пальто на мої плечі і міцно-міцно цілує.

– Премія, взимку? – в перервах між цілунками встигаю вставити питання.

– Кажу ж тобі, об’єкт здали раніше терміну. Батько Павла виписав бонуси тим, хто не філонив. Ми там хіба не ночували минулого тижня, пам'ятаєш?

– Пам'ятаю... – мої слова тонуть у солодких поцілунках коханого.

– Тобі так пасує цей колір, – Макс промовляє по слову, залишаючи теплий цілунок після кожного.

Вони ж притуплюють мою тривогу і обережність.

– А ту куртку ми викинемо, – заявляє моя любов, щойно у мене перехоплює подих від його дієвих залицянь.

Не чекаючи і миті, він підходить до шафи. Дістає мою куртку і починає її складати.

– Кишені треба перевірити, – нагадую.

– О, так, дякую! – Макс виходить до смітника.

Я ж підходжу до дзеркала. Пальто огортає мене затишком, ніби теплими обіймами. І вперше за довгий Підводжу погляд на своє відображення. На мене дивиться все та сама бліда дівчина, із набряками на щоках. Та з подивом відмічаю, що колір дійсно мені пасує. В тандемі із моїм темно-каштановим волоссям і темно-карими очима виглядає шляхетно. По-королівськи.

– Подобається? – Макс обіймає мене ззаду, кладе підборіддя на моє плече. – Ти в ньому така красива. Моя Соня, – цілунок в щоку, – Моє Сонечко, – цілунок в шию.

Я завмираю, вдихаючи запах морозу від його светра. Пальто на мені – м'яке, невагоме і таке тепле, що по тілу мимоволі розливається розслаблення. Але розум вмикається швидше, ніж я встигаю насолодитися.

– Максе, це занадто, – я розвертаюся до нього, все ще погладжуючи м'який рукав. – Ми ж домовлялися. Кожна копійка відкладається. Нам треба віддати Віці, нам треба на малюків... А це пальто, – не в змозі завершити речення, повертаюсь до дзеркала і дивлюсь на своє відображення, яке здається мені чужим.

– Ідеальне для тебе. І це не обговорюється, – чоловік закриває щільніше краї пальто. – Щоб ви з малими не мерзли. Я бачив, як ти вчора здригалася від протягу.

– Максе, ну поглянь на нас, – я обводжу рукою нашу тісну кімнату з обшарпаними шпалерами. – Я могла б і в старій куртці доходити. Вона ще тримається. Все одно майже не виходжу нікуди, крім універу. Це пальто тут... воно як діамант у смітнику.

Обличчя Макса вмить темніє. Усмішка згасає, замінюючись на знайому мені гримасу ображеної дитини:

– Ну от знову ти за своє! – різко забирає руки від моїх плечей і відходить до вікна, вдивляючись у темряву за склом.

– Вибач, – шепочу, відчуваючи провину за власну раціональність. Мені хочеться просто подякувати, але цифри в голові не дають закрити рот.

– Я намагаюся, розумієш? – його голос не злий, більше втомлений. – Я гарую на тій клятій будові, аби моя дружина, аби ти не виглядала як обідранка! Щоб ви не мерзли!

Мовчу, опустивши голову. Хіба мені не хочеться отримати подарунків, чи подобається мерзнути? Ні. Але і Макса ображати не хочу.

– Хіба я не маю права зробити тобі подарунок з перших зароблених грошей? – добиває він.

– Ти маєш право, Максе, але ми в борговій ямі! – я відчуваю, як у грудях починає тиснути, а повітря в кімнаті стає замало.

– Я хотів, щоб ти хоч раз за ці місяці усміхнулася не через те, що ми зекономили на гречці!

– Ти розумієш різницю між «хочу» і «треба»? Нам треба бути незалежними. А це пальто... воно пахне не твоїм успіхом, а нашою безвідповідальністю.

– Це не безвідповідальність, це нормальне життя! – він різко розвертається. – Ти так звикла економити на кожній крихті в тому своєму дитбудинку, що не бачиш нічого далі свого носа. Я хочу, щоб мої діти бачили маму в красивому одязі, а не в ганчір’ї.

Згадка про дитбудинок б'є навмання, але влучає в найболючіше. Образа обпікає горло, та я змушую себе проковтнути цей клубок. Максу не зрозуміти. Йому, якого завжди опікували, ніколи не збагнути паніки людини, у якої за душею немає жодної своєї стіни.

– А я хочу аби діти не залежали від примх твоїх родичів!

– Все, закрили тему. Пальто не повертається. Я вже зрізав бірки, – він прямує до виходу.

Демонстративно дістає з кишені маленькі клаптики картону й кидає їх у кошик для сміття. У мене в шлунку все стискається.

– Це ж точно премія? – тихо питаю я, дивлячись у його очі. – Ти ж не брав картку?

– Софіє, ти мене задовбала своїми допитами! – вигукує він, хапаючи свою куртку. – Я хотів як краще, а ти як завжди все перетворила на драму.

– Скажи! – ледь не кричу йому навздогін.

– Та не брав я, не брав! Яке ми подружжя, якщо ти взагалі мені не віриш? – грюкнувши дверима так, що аж шибки дрижать, він вилітає з нашої кімнати.

У пустій кімнаті моє нове, дороге пальто виглядає ще більше абсурдно. Воно таке легке, але зараз мені здається, що на мої плечі накинули чавунну плиту.

Важко опускаюсь на ліжко. Малюки штовхаються – різко, боляче. Наче теж відчувають мою тривогу.

– І що це було, – заходить Машка до кімнати. Вже давно без стуку. Дівчина озирається вслід моєму чоловікові.

Потім переводить погляд на мене і присвистує:

– Пані, ви не бачили мою подругу із боргами у сотні тисяч?

– Машо, – стогну я. – Не сип сіль на рану. Краще допоможи.

Підводжусь і намагаюсь зняти це трикляте пальто. Машка одразу кидається до мене, підхоплюючи рукава.

– Бойко що, спадок отримав? Чи ці бовдури скарб під гуртожитком знайшли?

– Премію отримав, – відповідаю я, відвертаючись від подруги.

Машка примружується. Вона знає мене надто добре. Вона бере пальто, розглядає шви, мацає тканину.