Глава 12.1

Час починає тягнутися повільно, мов гумка. І водночас я не встигаю кліпнути, як сірість листопада перетворилася на морозний грудень. Хотілося б додати білосніжний, але довкола лише бруд.

Дні в гуртожитку не відрізнити одне від одного: зранку сніданок, приготований Максом, з Машкою на пари, потім кімната, обід, інколи в бібліотеку робити завдання, інколи так і залишаюсь в кімнаті, що нагадує клітку.

Малятка теж активно живуть. Я відчуваю кожен рух усередині себе. Дітки штовхаються все активніше, ніби їм теж стає тісно в їхній кімнаті гуртожитку. Мен здається це зашвидко. Втім, якщо такі активні, отже, здорові, так?

Ноги набрякають тепер уже не від біганини в кав'ярні, а просто від самого факту мого існування. Але я терплю, що ще залишається.

Хлопці зазвичай працюють допізна. Але сьогодні я чую знайомі кроки Макса в коридорі значно раніше. При цьому не важкі, втомлені як зазвичай, а навпаки легкі.

Двері відчиняються, і мій чоловік буквально влітає до кімнати, несучи з собою запах морозу та якийсь особливий, тріумфальний настрій.

В руках у нього великий паперовий пакет з логотипом магазину. І нехай, я не знавчиня моди, але тільки пакет кричить, що в ньому щось дороге. Не по кишені сімʼї, яка чекає на поповнення, ще й з боргами на сотні тисяч.

– Соню! Дивись, що я приніс, – Макс тим часом відсовує мої конспекти на столі і натомість ставить пакет переді мною.

Він весь сяє щастям та гордістю за себе.

– Що там? – мене гризуть сумніви, чи я точно хочу побачити що там.

– Приміряй швидше, – ще трохи і чоловік почне стрибати як мале дитя від нетерпіння.

Я з острахом дивлюся на пакет.

– Ну ж бо, Соню, це подарунок тобі.

– Хіба яке свято? – падаю на дурника і дивлюсь на Макса.

– Так! У мене є ти і це вже супер свято! – він не витримує і підіймає мене зі стільця.

Наступним рухом дістає з пакету обʼємну річ. Розгортає її. Це пальто.

– Максе, – вражено шепочу.

– Це тобі! – і така сяюча усмішка на його обличчі зʼявляється одразу.

Завмираю, шоковано розглядаючи подарунок. Пальто насиченого бордового кольору. З теплою, вовняною підкладкою всередині. Капюшон з коміром.

Та у мене подібних за життя не було!

– Я ще довго обирав, аби крій був підхожий для тебе і на зараз, з животиком, і на потім, коли родиш і повернешся в колишню форму, – Макс теж розглядає річ, ніби це його творіння.

Крутить його в різні боки.

– Осьо кишені, приховані, але глибокі. Щоб руки гріти і речі вміщалися, – демонструє як працюють замочки. – І тепле. Я просив найтепліше для своєї дружини!

Потім він дивиться на мене, в очікуванні на реакцію:

– Подобається?

– Воно неймовірне, – шепочу.

Я торкаюся тканини, ніжної, яка миттєво віддає тепло. Пальто зовсім не схоже на мою стару шкільну куртку, в якій змійка вже давно тримається на чесному слові і двох булавках.

– Я відчуваю якесь але, – протягує Макс.

Друзі, якщо ви читаєте аж тут, отже, книга вам дуже цікава. Будь ласка, напишіть про це в коментарях, наробіть трохи галасу. Красне письменницьке дякую!))