Глава 11.2

Я бачу, як вона сама вагається у правильності рішення.

– Без них я ніщо. Тягар для Макса і його сімʼї, – горло знову стискає спазм.

– Ти не тягар, ти мати моїх дітей! – Макс хапає мої руки, вони у нього гарячі, а мої – крижані. – Ти – моя сімʼя. І вони. Але ти, к-хм, ви – він кладе долоню мені на живіт. – Моє все.

Сльози вже струменять водоспадом. І я не можу зупинитися. Що мені робити? Яке рішення правильне? Я знову ніби в пастці, з якої немає виходу.

– Соню, я розумію твоє бажання незалежності. І цілком підтримую. Ми з Максом будемо працювати нон-стоп, аби ти це отримала якомога швидше, – раптом промовляє Даня. – Але, якщо гроші ще можна буде заробити й звільнитися від боргу, то здоровʼя не вернеш. Твоїм дітям потрібна буде мати.

Його слова вдаряють у саме серце. Я остаточно розсипаюсь, й починаю нестримно схлипувати. Макс пригортає до себе. Обіймає, кладе руку на поперек, починає гладити:

– Спина болить? Болить. Я ж знаю, як ти вночі крутишся, не можеш місце знайти.

– Болить, – визнаю я крізь зуби. – Але борг болить сильніше.

– Ми закриємо борг! – Даня підходить ближче, його голос звучить незвично твердо. – Сонь, ми з Максом усе порахували. Зарплати на будівництві вистачить і відкласти на пологи, і потроху віддавати Віці.

Я відсторонююсь від Макса, дивлюсь на хлопця. А він продовжує:

– Тобі треба довчитися. Це твій головний проєкт зараз. Диплом і здоров'я дітей. Все інше – залиш нам. Домовились?

Я дивлюся на них обох. Вони виглядають такими рішучими, такими... дорослими. Вперше за довгий час мені хочеться просто заплющити очі й дозволити комусь іншому бути сильним. Але страх перед пасткою Галини Іванівни нікуди не зникає.

– А якщо вас кинуть? Якщо батько Паші просто скористається безкоштовною силою? – я чіпляюся за останній аргумент, хоча відчуваю, як рішучість тане.

– Не кинуть, – впевнено каже Макс. – Пашка за нас поручився. Це чесна робота, Соню. Важка, брудна, але чесна. Будь ласка... зателефонуй, скажи, що не будеш.

Я мовчу, намагаюсь не дивитися на нього.

– Сонь, благаю. Для мене. Для наших дітей, – тихо промовляє.

– Ви не будете брати з картки Віки? – питаю я, дивлячись прямо в очі Максу.

– Тільки у крайньому разі. Обіцяю, – відповідає він, і я хочу вірити, що він каже правду.

Повільно, тремтячими пальцями, я витягаю телефон. Від руху з колін на підлогу падає безформною купою чорної тканини фартух. Наче разом із ним я скидаю з себе частину своєї броні.

– Добре, – видихаю я. – Залишаюся вдома. Поки що.

– Якщо потрібно, сьогодні можу замість тебе вийти, – додає Маша. – Або відмазати якось.

Із вдячністю їй киваю.

Макс полегшено притискає мене до себе, а Даня виходить у коридор, даючи нам хвилинку.

В обіймах чоловіка я відчуваю, як усередині знову проростає те саме зернятко тривоги. Я здалася. Відпустила контроль. І тепер усе моє життя і безпека моїх ненароджених дітей залежать від того, наскільки міцно хлопці триматимуть у руках шпателі.