Глава 11.1

Вдих-видих. Сподіваюсь, я вчиняю правильно і не закопую нас тільки глибше в пастку:

– Максе, ми беремо тільки те, що потрібно для закриття ваших боргів, – дивлюсь на хлопців по черзі. – Решта тільки за наш рахунок.

– Авжеж! Кохана, ти найкраща! – усміхається мій чоловік.

Раніше я за частку секунди мліла. Але зараз у мене немає такого права.

– Це значить ніяких приватних клінік, ніяких діамантових візочків від твоєї мами, – з натиском говорю.

– Згоден! – з готовністю видає Макс. – Тільки на справу.

– І ви обидва, – Машка дивиться спершу на Макса, потім на Даню, – сьогодні ж починаєте шукати роботу. Справжню роботу. Зарплату, до копійки Соні. Ми маємо повернути цей борг до того, як народяться діти.

Машкине «ми» страшенно резонує з Вікиним «твої». Хоча вона мені і не сімʼя. В класичному розумінні. Що там, донедавна я її і за близьку подругу не дуже-то вважала.

– Я вже бачив якісь вакансії на складі запчастин. Можна буде їм набрати, сходити на розвідку, – відгукується Даня.

– Соню, обіцяю. Я виправлю все. Більше ніяких схем. Тільки робота, – віддано зазирає в очі Макс.

– Тільки спробуй ще раз щось утнути, Бойко, – Машка тицяє йому пальцем у груди. – Я тебе особисто цією карткою нагодую.

Я стискаю пластик у долоні. Всередині все ще жевріє маленьке зернятко тривоги – надто вже все гладко звучить. Але коли я дивлюся на надію в очах Макса і на рішучість Машки, мені хочеться вірити. Хочеться просто перестати жити на межі і у повній невизначеності.

– Добре, – видихаю я. – Тоді, беремо на борги. І ні копійкою більше.

Макс нахиляється і цілує мене в чоло. Даня полегшено зітхає. Здається, шторм вщух. Але за вікном збираються хмари, і я не можу позбутися відчуття, що Галина Іванівна просто дала нам довшу мотузку. Щоб ми самі затягнули петлю.

З лікарні мене виписують доволі швидко. Та, як кажуть, мене з лікарні виписати можуть, а от лікарню з мене… Просто, проблеми зі здоровʼям нікуди не діваються. А тільки погіршуються.

Минає якийсь тиждень-два після виписки. Світ за вікном гуртожитку ще не встигнув остаточно побіліти, але зима уже дихає в спину холодом. Вона просочується крізь старі віконні рами гуртожитку і навчального корпусу.

Наша кімната здається ще тіснішою, ніж раніше. Або це я вже стаю настільки великою.

Стою біля дзеркала, намагаючись застебнути робочий фартух. Живіт, який раніше можна було приховати під великорозмірною кофтою, тепер вперто випирає. Навіть зав’язки ледь сходяться на спині. Руки тремтять, а кожен рух відгукується тупим болем у попереку.

– Соню, ти знущаєшся? – Машка, яка до цього мовчки спостерігала з ліжка за моїми стражданням, не витримує: – Куди ти цей напузник натягуєш? Сядь негайно!

– Маш, мені треба на зміну. Я і так два тижні пропустила, поки лежала в лікарні, та й опісля. Ще трохи і мене звільнять, – бурчу я, вперто борючись із завʼязками.

– Ти не «прохворіла», ти вагітна! – вона підлітає до мене й намагається розв’язати зав’язки. – Поглянь на свої щиколотки, там уже шкарпетки в шкіру врізалися.

– Та то пусте. Невеликі набряки. Я читала це норма, особливо коли двійню виношуєш.

– Тобі і не таке напишуть. Не норма так зашиватися, – подруга перемагає і знімає з мене фартух.

Ще й підняла його над своєю головою.

– Віддай! – я роблю спробу перехопити фартух, але спина миттєво вистрілює таким болем, що я мимоволі вскрикую і хапаюся за край столу.

Машка тут же міняється в обличчі. Весь її бойовий запал зникає, поступаючись місцем щирому переляку. Вона кидає фартух на стілець і підхоплює мене під лікоть, практично силоміць всаджуючи на ліжко.

– От бачиш? Бачиш?! – шипить вона, опускаючись на коліна біля моїх ніг. – Софіє, ти ж не залізна. Ти подивися на себе: бліда, очі ввалилися. Яка кав’ярня? Ти там за стійкою просто «вимкнешся», і хто тебе ловитиме? Гіпстери з лате?

– Маш, ти не розумієш, – я заплющую очі, відчуваючи, як по щоках котяться сльози безсилля. – Кожна гривня, яку ми заробляємо – це наш шанс вирватися із боргу перед Бойками.

Машка зупиняється. Вона бере мої ступні у свої долоні й починає обережно, майже невагомо розтирати набряклу шкіру. Її руки теплі, і цей контраст із моїми крижаними ногами змушує мене здригнутися.

– Ти думаєш, Віка чи та їхня Галина Іванівна оцінять твій героїзм? – тихо питає вона, не піднімаючи очей.

У цей момент двері відчиняються, впускаючи в кімнату порцію холодного повітря.

– О, Бойко, за заходь! – Машка повертає голову до дверей. – Хоч ти їй скажи, бо ця дурна в кав’ярню зібралася. Боргоборниця, блін.

– Ти куди це зібралася? – голос Макса з порога звучить як постріл.

Він скидає важкі черевики. Поруч Даня мовчки вішає куртку, але погляду не піднімає.

– На зміну, Максе. У мене зміна за годину, – відповідаю я втомлено, не повертаючись. Знаю, що зараз почнеться.

– Яка зміна, Соню?! – він підлітає до мене, розвертаючи за плечі. – Ти бачиш свої ноги? Хоча в порівнянні зі вчорашніми.

–  А що було вчора? – напружується Маша, примружившись на мене.

– Вона навіть в капці не влазила! – здає мене чоловік.

– Соню, тобі лікарка, що казала? Менше стояти, більше лежати, – хитає головою подруга.

– Лікар сказав «уникати стресів», – відрізаю я, зрештою забираючи свої ноги. – А знаєте, що для мене найбільший стрес? Розуміти, що ми живемо в борг. Кожен твій, – дивлюсь на Макса, – забіг у магазин, кожен мій вітамін – це гроші Віки. Я не можу просто лежати й чекати, поки ми остаточно потонемо.

– Ми не потонемо! – втручається Даня, нарешті подаючи голос. Навіть він каже це «ми». Хлопець проходить ближче. Сідає за стіл.

– Хтось виграв мільйон? – фиркаю, ці розмови по колу вже набриднули. Ніби щось змінилося з останньої такої бесіди. Я вперто спираюся долонями об матрац, намагаючись підвестися, і Машка мовчки відступає на крок, даючи мені спокій.