Глава 10.2

Макс миттєво хапає телефон, наче це його останній шанс на порятунок. Кілька довгих гудків. Машка напружено завмирає поруч, Даня витягує шию. Нарешті з динаміка доноситься м’який, трохи втомлений голос Вікторії, проте вона одразу засипає питаннями:

– Максиме? Як ти? Ти у Соні? Як вона?

Хлопець вмикає гучний зв’язок.

– Привіт, Вік. Так, я в Соні. Вона... вона хвилюється через картку, що це занадто.

– Ой лишенько, бідна дитина, не знає, що таке сімʼя. Дай-но їй слухавку.

– Вона тебе чує, я включив гучномовець, – Макс киває мені, мовляв, кажи.

– Соню, привіт дівчинко, – голос сестри звучить напрочуд щиро. – Люба, не забивай собі голову цими дурницями. Тобі в твоєму стані взагалі нервувати не можна, а ще й з двійнею і поготів.

– Віко, – мій голос здригається, та я вперто намагаюсь звучати впевнено. – Це велика сума. Ми не знаємо, коли зможемо повернути.

– Сонечко наше, ти маєш дбати в першу чергу про дітей. А всі ці циферки залиш нам із Максом. Ми все владнаємо. Головне не нервуй.

– А твій чоловік? – питання виривається саме по собі.

– Сергій? А що з ним?

– Це ж його картка. Чи він не розлютиться?

– Ой, знайшла за що перейматися, – легковажно сміється Віка. – Він стільки заробляє, що твої кілька тисяч ніхто й не помітить.

Чіпляє фраза про «мої» кілька тисяч. Дивлюсь на Макса, та він відмахується. Мовляв, не бери в голову, просто обмовилася.

– Я і з мамою говорила, – закидає вудочки Віка. – Вона погоджується. Якщо вже таке діло, то не час для гордості. Вона навіть хотіла сама приїхати, але я вмовила її дати вам спокій хоч на день.

– Бачите? – шепоче Макс, переможно дивлячись то на мене, то на Машку.

– Віко, справді немає ніяких умов? – питаю я, Машка нахиляється ближче до телефону, примруживши очі.

– Умов? – Віка коротко сміється. – Ні, ти що. Для нас головне, щоб діти народилися здоровими. Ну, може, вона трохи занадто захоплена вибором найкращої приватної клініки, але це ж вона... ви ж її знаєте. Хоче, щоб усе було «на рівні».

– Клініки? – мої очі вилазять. Машка теж робить жест руками «що й треба було довести».

– Годі-годі, Віко, – Макс перехоплює слухавку, вимикаючи гучномовець. – Не все одразу. До пологів ще далеко.

– Дякую, Віко, – кажу я в слухавку, притримуючи руку чоловіка. – Нам треба подумати.

– Думай про дітей, Соню. Тільки про них. Гроші – це папір, – чую зі слухавки, поки Макс не притискає ту до вуха:

– Так-так, біжи. Ще раз дякуємо тобі.

Зв’язок обривається. У палаті знову тиша, але тепер вона інша. Не така важка.

– Ну? – Макс дивиться на нас із подругою. – Тепер ви задоволені? Віка – дуже крута сестра. А ви тут теорії змови будуєте.

– Але з чого така різка переміна у ставленні до Соньки? – Машка кусає губу.

– Бо зʼявилися діти, – наче і так зрозуміле, вигукує мій чоловік. Ще й на живіт мій показує.

– Як би вони тих дітей не надумали собі забрати, – видихає Машка.

Я бачу, як її захисна броня дає тріщину. Вона теж хоче, щоб у мене все було добре.

– Геть з глузду зʼїхала? – закочує очі Макс. – Це вже ні в які ворота не влазить! Хто по-твоєму в моїй сімʼї, монстри?

Мені теж його родичі не дуже подобаються, але навіть таке уявити не виходить. Цього вони точно робити не будуть.

– Гаразд, – зрештою видає подруга, дивлячись на картку. – Припустимо, Віка справді просто хоче допомогти. Але це не змінює того, що ви не можете жити їхнім коштом.

– Та ніхто і не збирався! – обурено вигукує мій чоловік.

І миттю всі погляди присутніх прикуті до мене. Треба вирішувати, що робити далі.

Нагадую, що коментарі та лайки (саме книзі) дуже допомагають автору! Дякую, що підтримуєте :)