Глава 10.1

– Вона... вона нічого такого не казала. Просто згадала, що мати хоче «брати активну участь». Що вона хоче знати, що діти будуть під наглядом «кваліфікованих спеціалістів», а не просто... ну, так, як ми перебиваємося.

– О! – Машка переможно піднімає палець. – Почалося! «Активна участь»! Це перекладається як: «Я буду стояти у тебе над душею двадцять чотири на сім, вказуватиму, як дихати, а якщо ти писнеш, то нагадаю про кожну витрачену копійку».

– Соню, подумай! – Макс повертається до друга: – Даню, допомагай! – і знову до мене: – Це наш єдиний гарний варіант!

– Соню, не смій. Ми щось придумаємо. Я позичу в касі взаємодопомоги, Даня розвантажить пару вагонів, – починає Машка, та її перебивають:

– Яких вагонів, Маш?! – гаркає Даня. – Ти бачила ті суми? Там під сотню тисяч! Які вагони? Нам треба бути реалістами.

– Отож бо! – киває Макс, підбадьорений підтримкою друга.

– Скільки тисяч?! – подруга видає дивний звук. – Ви машини збирали чи речовинами торгували?

– Інструменти, запчастини, оренда гаража, розрахунки з клієнтами, – починає перераховувати мій чоловік, зупиняючись поруч із Данєю, і той підсумовує:

– Або ми беремо ці гроші і випливаємо, або ми тонемо всі разом. І Соня з дітьми – перша на дно.

Палата занурюється в липку тишу. Чотири людини, чотири різні правди. Даня боїться за свою шкуру і хоче, щоб усе просто скінчилося. Машка бореться за мою незалежність, навіть якщо це означає злидні. Макс... Макс просто хоче, щоб йому було зручно.

А я? Я відчуваю, як усередині мене зароджуються маленькі життя. Може, мені просто здалося, але це змушує мене здригнутися.

– Максе, – я витягую свою руку з його долонь. – Дай мені картку.

Він на мить завмирає, у його очах спалахує тріумф. Він думає, що переміг. Він дістає з кишені чорний шматочок пластику – такий тонкий і такий важкий одночасно.

– Соню, ти що, серйозно? – голос Машки бринить від розчарування.

Я беру картку. Вона холодна. На ній золотистими літерами витіснене прізвище Вікиного чоловіка. Символ чужого успіху, яким Макс хоче залатати дірки в нашій совісті.

– Ця картка не залишиться тут, – кажу я, дивлячись на чоловіка. – І ми не візьмемо з неї ні копійки, поки твоя мати не скаже мені в очі, чого вона хоче. Бо я знаю Галину Іванівну. Вона не дає гроші. Вона купує акції. І зараз акції – це ми.

– Соню, ну чому ти така вперта! – Макс підхоплюється, починаючи знову міряти палату кроками. – Це ж моя мати. Рідна бабця твоїх дітей!

– Ваших, – поправляє Маша.

З секунду мій чоловік тупиться в неї нетямущим поглядом і киває:

– Так-так, я памʼятаю. Наші діти і бабуся наших дітей.

– Яка жодного разу не спитала, як я почуваюся, – відрізаю я, крутячи в руках холодний пластик.

– Вона специфічна жінка, згоден, – чоловік зупиняється і розводить руками. – Але вона не монстр. Вона просто хоче, щоб у її онуків було майбутнє. Хіба це злочин?

– Майбутнє, яке вона викупить у вас за борги? – втручається подруга, зневажливо пирхнувши. – Максе, ти або наївний, або прикидаєшся.

– Маш, припини шукати підступ там, де його немає! – гаркає він. – Це сім'я! У нормальних сім'ях люди допомагають одне одному. Коли Віці було важко з іпотекою на першу квартиру, мама теж допомогла. І ніхто нікого в рабство не продав.

– Іпотека – це не діти, – тихо озивається Даня від вікна. – Але, Сонь... Віка реально не виглядає монстром. Впевнений, вона переживає за вас із Максом.

Схоже, ця лицемірка встигнула накидати піску в очі Дані, коли хлопці брали перші гроші.

– Переживає за нас чи за свій спокій? – питаю я, дивлячись на Даню.

– За тебе, Соню! – Макс знову падає на край мого ліжка. – Вона ж дуже хотіла мати дітей, а тобі цей дар дістався.

Так і підмиває саркастично уточнити чи не від того дару мій коханий тікав, кричачи про стіни і дно. Швидкого погляду на Машку достатньо, аби зрозуміти: наші думки збігаються. Її брова красномовно злітає вгору, висловлюючи наші спільні думки.

– Тому просто дає можливість нам. Без розписок, без умов. Картка в тебе в руках. Хіба це схоже на пастку? – Макс же не помічає нічого. Продовжує переконувати, натхненний нашим мовчанням.

А що заперечити? А в голові лише слова вихователів з дитбудинку: «Безкоштовний сир у мишоловці».

Дивлюся на золотисті літери на картці. Гордієнко. Прізвище Вікиного чоловіка виглядає як символ стабільності, якої мені зараз так не вистачає і гордості, якої теж не багацько.

Раптом, ми справді накрутили себе? Є ж ймовірність, що Віка, а з нею і Галина Іванівна, просто хочуть помиритися? І ця картка – їхній білий прапорець.

Певно, саме так і має діяти сімʼя. Оберігати і допомагати у скрутну мить, незважаючи на розбіжності в думках.

Принаймні так виглядає сімʼя, про яку завжди мріяла я.

– Подзвони їй, – раптом кажу.

– Кому? Віці? – він виглядає збентеженим.

Киваю:

– Хочу почути це від неї.

Друзі, нуж-бо, де ваші коментарі та лайки?) Будь ласка, підтримайте мене та історію Соні.