Глава 9.2

Він мнеться. Його очі на мить бігають по стінах палати, не знаходячи місця.

– Вона... вона не дала готівкою. Вона дала доступ до свого рахунку. Сказала, щоб я взяв стільки, скільки потрібно, щоб перекрити «цю мою дурницю».

– Максе, ти при своєму розумі? – Даня аж підхоплюється з підвіконня, мало не збиваючи свій телефон. – Доступ до рахунку Віки? Ти хоч розумієш, що її чоловік – це не той перекуп з гаражів? Якщо він побачить, що з рахунку зникла сума, яку ти зазвичай за рік не заробляєш, він тебе в асфальт закатає. Разом зі мною!

Макс різко обертається до друга, і в його погляді спалахує той самий фанатичний вогник, який я бачила перед кожною його «геніальною ідеєю».

– Та не закатає він нікого! – відрізає Макс. – Віка сказала, що в нього там мільйонні оберти. Він навіть не помітить, якщо ми візьмемо на наші дірки. Вона сама мені картку дала! Сказала: «Максе, візьми, скільки треба, тільки не змушуй мене знову брехати мамі, що ти вляпався».

– «Візьми стільки, скільки треба»? – Машка відштовхується від стіни і робить крок у центр палати, стаючи між мною і Максом. – Ти серйозно, Бойко? Ти зараз стоїш і на повному серйозі пропонуєш Соні жити на гроші твоєї сестри, яку ти вже один раз виставив дурепою перед родиною?

– Маш, це не твої гроші, так що закрий рот! – гаркає Макс, але одразу ж осікається, бо Машка не з тих, кого можна перекричати.

– О ні, любий, я рот не закрию! – вона схрещує руки на грудях. – Ти вчора кричав, що Соня – твій якір. А сьогодні притягнув сюди картку сестри, як якийсь трофей. Ти ж розумієш, що за цим стоїть? Ти розумієш, що Віка не просто так стала «доброю феєю»?

Я дивлюся на них, і мені здається, що я дивлюся тенісний матч, де м’яч – це моє життя. Голова починає пульсувати.

– Максе, – мій голос звучить тихо, але всі в палаті миттєво замовкають. – Віка ніколи не робила нічого без відома вашої матері. Ти справді віриш, що вона дала тобі доступ до рахунку чоловіка просто тому, що ти – її улюблений братик?

Макс опускає плечі. Його впевненість починає тріщати по швах.

– Вона сказала, що це між нами... – невпевнено починає він.

– Брехня! – вигукує Даня, нервово смикаючи блискавку на куртці. – Максе, ну не будь ти дитиною. Віка панічно боїться Галини Іванівни. Вона б і кроку не зробила, не порадившись. Якщо в тебе в руках ця картка, значить, твоя мати про це знає. Або дізнається через годину.

– Ну то й що?! – Макс знову зривається на крик, обертаючись до мене. – Соню, нам треба платити за палату! У нас борг тільки перед рестораном майже сто вісімдесят тисяч! Сто вісімдесят, Соню! Я підписав ту кляту розписку на пів року. Якщо ми не віддамо гроші, вони передадуть її колекторам. Ти хочеш, щоб вони з нас шкуру здерли?!– він затинається, дивлячись на мій живіт. – Тобі треба вітаміни, обстеження, пологи в нормальній клініці. Ти хочеш, щоб я пішов нирку продав? Чи щоб ми на вокзалі оселилися? Це просто гроші! Для них це дріб’язок!

– Це не «просто гроші», – Машка підходить до ліжка і бере мене за руку. Її долоня тепла і тверда, на відміну від тремтячого Макса. – Це гачок, Максиме. Ти зараз заковтуєш наживку. Якщо ви візьмете хоч гривню з цієї картки, Галина Іванівна прийде сюди і скаже: «Оскільки я утримую вашу сім’ю, я маю право вирішувати, де ви живете, що ви їсте і...» – вона робить паузу, дивлячись мені в очі, – «...і як виховувати онуків».

– Маш, не нагнітай, – бурчить Даня, хоча по його обличчю видно, що він згоден. – Може, вони просто хочуть допомогти? Ну, типу, сімейні цінності й усе таке...

– Сімейні цінності в родині Бойків? – Машка видає короткий, презирливий смішок. – Даня, ти вчора бачив, як Макс заїхав тобі в щелепу? Оце їхні «цінності». Сила і контроль.

Макс кидається до ліжка, падаючи на стілець поруч. Він хапає мою другу руку, і я відчуваю, яка вона холодна і волога від поту.

– Соню, послухай мене. Тільки ти вирішуєш. Якщо ти скажеш «ні» – я зараз же віддам цю картку Віці. Але подумай... У нас двійня. Ти розумієш, які це витрати? Я не зможу працювати на трьох роботах одразу, щоб це потягнути. А з цими грошима ми закриємо борги, знімемо нормальну квартиру біля парку, ти зможеш спокійно виносити термін. Ми просто візьмемо борг у родичів. Це ж нормально! Всі так роблять!

Я дивлюся на нього. У його очах стільки надії, змішаної з боягузтвом, що мені стає нудотно. Він не хоче боротися. Він хоче «чарівну пігулку».

– А що вони попросять натомість, Максе? – шепочу я. – Ти питав Віку про умови?

Макс відводить погляд. Занадто швидко.

Як вам головний герой, Макс? Що про нього скажете?
Будь ласка, ставте сердечко саме книзі (не в кінці глав зірочки, а сердечко на сторінці книги) Це дуже важливо, аби книга могла і далі розвиватися!