Глава 9.1

У дверях стоїть Макс. Він виглядає ще гірше, ніж вчора. Очі почервоніли, волосся скуйовджене, руки тремтять. Він не заходить всередину, просто тримається за одвірок, наче той є його єдиною опорою.

– Чого приперся? – Машка першою порушує тишу, закриваючи мене собою, мов розлючена левиця. – Мало наговорив? Тобі ще раз повторити, куди тобі йти з твоїми «якорями»?

Макс навіть не дивиться на неї. Його погляд прикутий до мого обличчя, але в ньому немає каяття. Лише якийсь зацькований, хворобливий відчай. Він робить непевний крок у палату, але відразу зупиняється.

– Я... я чув, як вона кричала, – голос Макса ледь чутний, надтріснутий. – Вчора, у коридорі.

– І що? Совість прокинулася? Щось вона у тебе така ж паршива як і ти, – не вгамовується Машка.

Макс нарешті робить крок у палату. Даня напружується, готовий чи то захищатися, чи то знову отримати в морду, але Макс просто проходить повз нього. Він зупиняється за пів метра від мене, не наважуючись підійти ближче. Певно, зупинився б ще далі, якби розміри палати дозволяли.

– Сонь... – він важко ковтає повітря. – Я такий дурень. Те, що я намолов... це від страху. Я просто злякався. Побачив ту суму, почув про двох... і в мене мозок відключився.

Я дивлюся на нього і не впізнаю. Де той впевнений хлопець, за яким я пішла б на край світу? Переді мною стоїть наляканий хлопчик, який наробив біди й тепер не знав, як її виправити.

– Ти сказав, що я твій якір, Максе, – мій голос звучить на диво спокійно. Мабуть тому що всередині вже все вигоріло. – Ти сказав, що я тягну тебе на дно. Це не просто слова. Це те, що ти насправді думаєш, коли стає важко.

– Ні! – він різко хитає головою. – Це не так. Ти – все, що в мене є. Я просто... я не знаю, як нам вижити.

– Ти хоч розумієш, що ти накоїв? – втручається Машка, і її голос звучить як удар батога. – Ти не просто гроші профукав, ти її в лікарню вклав! Ти її і дітей ледь не вбив своїми істериками!

Макс здригається, ніби від фізичного болю, але погляду від мене не відводить. Його руки, запхані в кишені куртки, нервово рухаються.

– Я хотів як краще! – раптом вигукує він, і в цьому голосі стільки розпачу, що Даня мимоволі відступає на крок. – Соню, ну невже ти не розумієш? Я бачив, як ти втомлюєшся в тій кав'ярні. Бачив, як ти рахуєш кожну копійку на гречку. Я хотів привезти тобі купу грошей, сказати: «Все, кохана, звільняйся, купуй найкращі візочки, ми переїжджаємо». Я хотів бути чоловіком, на якого можна покластися!

– Бути чоловіком – це не грати в казино власним життям, Максе, – тихо кажу я, відчуваючи, як горло здавлює спазм. – Бути чоловіком – це не забирати в дружини останнє, поки вона спить.

– Той перекуп... він клявся! – Макс починає швидко ходити по вузькій палаті, зачіпаючи край тумбочки. – Даня свідок! – сам друг в цей момент опускає голову. Розуміє як сильно налажав, втягнувши їх у це. І яким бовдуром був, повіривши незнайомцю.

Макс і миті не бере, аби перевести подих:

– Все виглядало ідеально. Я думав: один тиждень – і ми багаті. А тоді цей стрес у тебе, ці борги... я просто не впорався з тиском.

Колись вихователі в дитбудинку казали «безкоштовний сир у мишоловці». Тепер я зрозуміла сенс цієї фрази.

– Коли я дізнався про двійню, у мене перед очима все потемніло, – Макс знову підводить на мене погляд, сповнений розпачу. – Я побачив не дітей, Соню. Я побачив... я побачив дві стіни, які затискають мене з обох боків, і мені здалося, що я задихаюся.

– І тому ти вирішив придушити мене? – питаю я, дивлячись на його тремтячі губи.

– Я не хотів! – він падає на стілець, який щойно звільнила Машка, і ховає обличчя в долонях. – Я просто хотів все виправити. Негайно. Ми такі молоді! У мене, – він швидко виправляється: – у нас все життя мало бути попереду.

– Максе, – з напругою протягує моя подруга: – Що ти зробив?

Коротка мить, за яку моє серце знову пропускає удар.

– Я поїхав до Віки вночі... – слова, які вже не мали мене добивати, але якимось чином потрапили в останнє живе у моїй душі.

У палаті стає так тихо, що чути, як капає вода в умивальнику. Машка застигає, примруживши очі.

– Ти знову був у Віки? – Даня подається вперед, його обличчя витягується від поганого передчуття. – Максе, ти ж обіцяв, що не чіпатимеш її більше.

Макс піднімає голову. Очі у нього сухі, скляні.

– А що мені залишалося? – шепоче він, дивлячись на мене. Видихає, наче з нього виходить усе повітря. Він не дивиться на Даню, його погляд прикутий лише до моїх рук, що нервово смикають краєчок простирадла.

– У неї зовсім інше становище, Соню, – каже він майже благально. – У Віки зараз... ну, у неї зовсім інші можливості. Її чоловік поїхав на пів року у відрядження, там якісь контракти за кордоном. Вона сама в тому величезному будинку, грошей у неї – греблю гати.

– Тобто, – Машка робить крок уперед, – ти поліз до сестри, бо в неї «грошима смітять», і вирішив, що ти маєш право на цей шматок пирога?

– Я не просив подачок! – вигукує Макс. – Я просив позику. Короткострокову. Віка... вона ж ніколи не відмовляла. Ми ж рідні.

Я здригаюся від його слів. Рідні. Як легко він використовує це слово, коли йому щось потрібно.

– І вона дала? – тихо питаю я. – Скільки, Максе?

Любі, трохи підкоригувала сцени в ресторані на початку. Хотілося підняти ставки)
А ще дуже-дуже чекаю на ваші коментарі! Вас так багато читає, напишіть хоч кілька слів про книгу, це дуже допоможе працювати над нею далі!