Глава 8.2

Прокидаюся від того, що сонце, яке пробивається крізь старе вікно лікарні, боляче ріже очі. Спроба поворухнутися відгукується тупим болем у всьому тілі, а рука з пластирем від крапельниці зовсім затерпла.

У палаті порожньо. Тиша така густа, що я чую власне дихання, рване. На тумбочці стоїть склянка води і підсохла гречка. Поруч лежить записка, написана розмашистим почерком Машки:

«Сонь, побігла на роботу, треба ліки рознести стареньким. Буду по обіді. Їж! Я тебе люблю».

Я сідаю на ліжку, обхопивши коліна руками. Голова важка, а в роті присмак заліза й безсоння. Спогади про вчорашнє накочуються повільною, задушливою хвилею. Двійня. Якір. Гроші Віки. Порожнеча.

Двері прочиняються, і я мимоволі здригаюся, очікуючи побачити сувору лікарку, але в палату заглядає Даня. Виглядає він жахливо: під вилицею наливається фіолетова синява, куртка пом’ята, погляд винуватий. У руках він тримає паперовий пакет.

– Прокинулась? – він незграбно заходить, ставлячи ношу на край мого ліжка. – Я тут... йогуртів купив. І фруктів. Машка казала, тобі треба вітаміни.

Дивлюся на нього і відчуваю дивну суміш вдячності та роздратування. Друг, який допоміг знищити моє майбутнє, тепер приносить мені йогурти.

– Ти що, тут ночував? – питаю я, дивлячись на його пом’ятий одяг.

– Та... на стільці у коридорі дрімав. Машка побігла ще ввечері, а я... ну, не міг тебе саму лишити. Раптом щось знадобиться.

– Де він, Даню? – питаю прямо.

Даня опускає голову, нервово перебираючи пальцями край пакету.

– Ти поїж, відпочинь. Скоро Машка прибіжить. Відпроситься з пари.

– Даню, – з натиском кажу.

– Бачиш, – показує на здоровезний синець у себе на обличчі. – Якщо зараз піднімемо цю тему, Маша мені залишить вдвічі більший отут, – він переводить палець на свою ліву половину обличчя.

Ще й усміхається так відкрито, щиро. Хмикаю, зазираючи в пакет:

– Ця може що і гірше зробити. Давно я нічого такого не їла, – слинка набігає сама собою.

– Вибач, – тихо шепоче хлопець.

Дивлюсь на нього. Його погляд і справді сповнений каяття. І я злегка усміхаюсь.

Не те, що вже пробачила, але шанси у хлопця є.

Далі вмощуємося зручніше, спираючись на подушку і стіну. Вмикаємо легенький серіал на телефоні Дані.

Минає десь година. Ми з Данею мовчки дивимося якусь легку комедію, хоча я впевнена, ні він, ні я не вловлюємо сюжету. Картинки на екрані просто мигтять, створюючи ілюзію нормального життя, де найбільша проблема – це невдале побачення головної героїні.

Раптом двері відчиняються, і в палату буквально влітає Машка. Вона задихана, щоки пашать червоним, а в руках вона стискає пакет із аптеки.

– Живий? – ніби розчаровано питає, кидаючи на Даню швидкий, гострий погляд. Оцінює ступінь пошкоджень на його обличчі. – Дивись мені, недотепа, я ще не закінчила виховну роботу.

Даня лише зітхає і, ховаючи телефон, каже:

– Машо, ну досить. Сонька он снідає, все спокійно.

– Спокійно у нас буде, коли ми подалі від цих «геніїв бізнесу» опинимося, – бурчить вона, підходячи до мене і цілуючи в маківку. – Як ти, Сонечко? Живіт не тягне?

– Трохи краще, – брешу я, бо насправді всередині все тремтить від невідомості.

Машка починає хазяйнувати: переставляє йогурти, поправляє мені ковдру, щось бурмоче про «козлів» і «невдах». Даня ніяково тупцює біля вікна. Створюється відчуття якогось домашнього затишку, наче ми просто зібралися на чай, а не перебуваємо в державній лікарні після сімейної катастрофи.

Але ця ілюзія розбивається вщент за секунду.

– Я говорила з лікаркою. Тобі виписали чимало ліків, – сідає поруч Маша і квапиться додати: – Я вже купила їх, за це не хвилюйся.

– Дорогі ж, мабуть? – оглядаю пакет.

– Переважно вітаміни. Головне, щоб ти все пила. Організм молодий, має впоратися.

Розмова затихає. Кожен поринає у свої невеселі думки.

Важка, липка тиша палати раптом переривається скрипом дверей.

Ми всі одночасно повертаємо голови.