Глава 8.1

Ця тиша, що запала в палаті після слова «двійня», страшніша за крики та звук удару. Вона вакуумна, мертва. Я бачу, як пальці Макса, що досі стискають комір Дані, повільно розтискаються. Його товариш просто сповзає на підлогу, витираючи кров з губи, але навіть він не відводить погляду від Макса.

Мій чоловік повільно, наче уві сні, повертається до мене. Його очі... я ніколи не бачила їх такими. У них немає радості. Немає того світла, яке я уявляла, коли мріяла про цей момент. У них лише тваринний, первісний жах.

– Двійня? – його голос звучить як іржавий скрип. – Ти... ти зараз серйозно?

– Бойко, ти що, з місяця звалився? – Євгенія Анатоліївна вносить якісь записи до моєї папки, невдоволено цокнувши язиком. – Я ж казала: спокій! А ти тут бої влаштовуєш. Твоїй дружині двох виносити треба, а ти її до істерики доводиш.

Макс не слухає лікарку. Він дивиться на мій живіт, наче там бомба з годинниковим механізмом, а не наші діти. Потім він різко переводить погляд на Даню, який досі сидить під стіною.

– Двоє, – Макс раптом коротко, істерично хмикнув. – Ти чув, Даню? Двоє. У нас немає ні копійки, ми винні Віці, ми винні клієнтам, комендантка виганяє нас на вулицю... а в нас – «подвійний бонус».

– Максе, замовкни, – прошепотіла я, відчуваючи, як серце знову починає калатати десь у горлі, – будь ласка, не треба...

Але його вже несе. Той самий «звір», що щойно бив друга, тепер обертається проти мене. Тільки замість кулаків у нього слова.

– Це ти винна! – чоловік раптом робить крок до мого ліжка, і лікарка виставляє руку вперед, перегороджуючи шлях. – Ти зі своїми «хочу сім'ю», «давай залишимо дитину»! Я казав тобі, що надто рано! Казав, що я не витягну! Ти хоч розумієш, що це кінець? Ми – бомжі, Соню! Бомжі з двома немовлятами!

Мені не вистачає кисню, відкриваю рот, намагаючись вхопити якомога більше. І не виходить. При цьому хитаю головою, хочу аби він зупинився. Припинив говорити ці страшні речі.

– Вийдіть геть! – гаркає лікарка, хапаючи Макса за лікоть. – Негайно, або я викликаю поліцію і охорону!

– Та я й сам піду! – кричить Макс, відштовхуючи її руку. – Ідіть ви всі... Я не підписувався на таке життя! Я не хотів бути батьком-героєм у злиднях! Мати була права... ти мій якір, Соню. Ти просто тягнеш мене на дно!

Він вилітає з палати, ледь не зносячи двері. Гуркіт його кроків у коридорі стихає швидко, а от його слова продовжують вибухати в моїй голові.

Даня, хитаючись, піднімається з підлоги. Він не дивиться на мене.

– Ти теж будеш пацієнтці робити нерви? – з погрозою у голосі питає Євгенія Анатоліївна.

– В жодному разі, – хитає головою Даня.

Жінка зі співчуттям дивиться на мене. Певно, зважує, чи ставити крапельницю із заспокійливим. Але нічого не каже. Що тут скажеш, коли людина, яка мала бути твоєю опорою, щойно офіційно назвала твоїх дітей своїм найбільшим прокляттям.

– За пів години розноситимуть вечерю, прослідкуй, аби вона поїла,  – лікарка йде до виходу. – Софіє, якщо треба буде заспокійливе – кажи.

– Може вам працівники треба? – питання виривається перш, ніж встигаю все осмислити.

– Навіть якби так, тут зарплати тобі нічим не допоможуть, – зітхає та і йде.

Даня опускається поруч, ставить лікті на коліна:

– Як все безглуздо вийшло, – ховає голову в руках.

– Тобі сильно дісталося? – я ніби у нірвані.

Вже ні добре, ні погано. Просто є суцільна втома і непроглядне майбутнє.

– Пусте. Заслужив.

Мовчу. Від побиття сенсу ніякого. Гроші це не поверне. Як і Макса.

Він же не міг нас кинути, чи не так?

– Макс, – починає Даня і замовкає, намагаючись підібрати слова. – Він просто розгубився. Наговорив не подумавши.

– Ви взагалі тут думати не вмієте, – від дверей доноситься голос Машки.

– Машко! – підводжу погляд на подружку і сльози самі починають нестримно литися.

– Соню, – видихає дівчина, кидаючись до мене, паралельно крізь зуби гримаючи на Даню: – Що ви накоїли?!

Той мовчить. Палату сколихує лише моє виття. Машка заспокійливо гладить мене по голові і спині, захитує. Мовчки підтримує.

А я все плачу і плачу. Ніби відірвався останній пластир, що тримав дверцята до мого болю. Душу розриває на частини. Біль і образа за несправедливість замінюють одне одного. Ніби змагаючись, хто сильніше, кого більше в моєму житті.

Та зрештою сльози нарешті скінчилися. Я потрохи вгамовуюсь.

– Я вбʼю цього покидька, – відпускає мене Машка.

– У них двійня, Маш, – тихо озивається Даня.

– Що? – подруга вирячується на мене і, розуміючи, що це правда, видихає: – Гай-гай. Як тепер бути?

Потискаю плечима. У палаті зависає важка тиша.

– Може ще не пізно? – тихо і дуже обережно питає Маша.

– Для чого? – хмуриться Даня, та я розумію подругу одразу.

І лише самісінька думка про це викликає у мене первинний жах:

– Ні! Ні в якому разі. Ні.

– Подумай. Ти ще молода. Макс взагалі ненадійний партнер. Як ти сама з усім впораєшся?

– Я щось придумаю! Має бути вихід, – сльози знову навертаються.

Машка, не в силах витримати, обіймає мене:

– Все-все. Тихо. Заспокойся.

– Не проси мене цього робити. Будь ласка. Вони – єдині, хто в мене є.

– Цей покидьок тебе кинув? Зараз? – грізно шипить подруга.

– Сказав, що його мати права. Я його якір, який тягне на дно, – ховаю обличчя в її плечі.

– Він що? Ох, Сонечко, – міцніше обіймає Маша.

Машка ще щось шепоче, вкачуючи мене, як маленьку дитину, а Даня так і сидить, втупившись у розбиту склянку на підлозі.

Вечері я в цей день так і не дочікуюсь. Відключаюсь раніше.

Сон дуже неспокійний. Я постійно кудись тікаю, а липкі чорні стрічки мене наздоганяють і намагаються захопити.