Глава 7

Глава 7

– Думаю, це не найкраще місце для сварки, – Даня нервово озирається на всі боки, десь вдалині чуються кроки.

– Та ти що?! Думати навчився? – огризається Макс.

Відчуваю, як мене веде. І кваплюсь повернутися до ліжка. Поки ніхто не помітив.

– Тихіше, – щось чує Машка.

Кілька митей і двері палати повільно відчиняються. Я встигаю заплющити очі, вдаючи, що сплю, хоча сльози вже просочуються крізь вії.

До ліжка хтось підходить. Чую важке дихання Макса. Він стоїть поруч довго, кілька хвилин. Торкається пальцями мого обличчя.

Його тепло розливається по тілу приємною хвилею.

– Мені потрібно зазирнути до однієї бабусі, у сусідньому крилі. Моя підопічна. Невдовзі повернусь. І якщо я повернуся і побачу, що ти знову її довів, я тобі очі виколю, клянусь.

Чую швидкий тупіт Машчиних підборів, вона все ж побігла, бо обов’язок не чекає.

Одночасно з цим у Макса вібрує телефон. Він збиває звук, але не квапиться підіймати слухавку:

– Клієнт, що йому сказати?

– Ходімо, зараз вигадаємо.

– У мене від цієї фрази вже око сіпається.

Вони виходять, і я нарешті можу видихнути. Але кожен подих тепер дається з болем, ніби легені забиті лікарняним пилом.

«Всі заощадження...» – ця фраза Макса ніяк не виходить з голови. Напевно, він просто перебільшує через паніку. Ми ж чітко домовилися: тільки половина. Макс присягався, що решта лежатиме на «чорний день». Отже, у нас ще є та заначка. Це небагато, але на ліки й на перший час вистачить.

Минає хвилин п’ятнадцять. Я лежу непорушно, втупившись у стелю. Двері знову прочиняються. Цього разу тихо, майже нечутно. У палату заходить Даня. Він один, без Макса.

Він незграбно моститься на край стільця, ховаючи руки в кишені куртки. Виглядає так, ніби зараз сам заплаче.

– Соню... ти не спиш? – напівпошепки питає він.

Я повільно повертаю голову. Сил удавати сон більше немає, та й сенсу теж.

– Все ж таки не спиш, – нервовий смішок. – Давно прокинулась?

– Даню, я все чула, – мій голос звучить сухо й надламано.

Даня здригається, наче я вдарила його струмом. Він різко повертає голову до мене, і я бачу, як на його обличчі проступає справжній жах. Хлопець починає нервово терти коліна долонями, озираючись на зачинені двері:

– Все? – повторює ніби на автоматі, намагаючись осягнути масштаб проблеми.

– Достатньо, аби зрозуміти, що комендантці платити нічим, – зітхаю.

Даня нервово хмикає і заплющує очі, наче це може вберегти його від мого погляду. Його пальці продовжують несамовито терти джинси на колінах.

– Якби ж то тільки комендантці, – він важко видихає, і цей звук схожий на свист повітря з пробитої шини. – Якби ж то тільки ці нещасні десять тисяч.

– Але ж є інша половина, ви зможете перекрити ці борги, – обережно питаю.

– А? – надія в очах хлопця вмить змінюється розумінням.

– Даню, – з тиском промовляю.

Даня здригається, наче я його вдарила. Він заплющує очі й важко зітхає, розтираючи обличчя долонями, ледь не плаче:

– Вибач, Соню. Це я... я його вмовив. Казав, що це шанс. Але хто ж знав, що цей виродок так нас кине? Макс спочатку вагався, не хотів брати все.

– Все? – мене мов паралізує від крижаного жаху. – Що значить все?

Та хлопець мовчить.

– Даню! – кричу. – Що значить все?!

Він мовчить. Дивиться в підлогу, і я бачу, як роздуваються його ніздрі. Занадто довго у відповідь мені тиша.

– Даня? – мій голос здригається. – Друга половина ж є, так? Макс просто злякався, що ми не зможемо швидко віддати борг клієнтам?

– Соню, це було «або зараз, або ніколи». Психанули. Хотіли тобі сюрприз зробити, додому привезти цілу купу грошей, щоб ти з кав’ярні пішла. Макс так хотів дійсно про тебе подбати.

Лелечко! Здається, в палаті замало кисню. А Даня продовжує:

– Спонсор сказав, що можемо не повертати попередній борг одразу. Але потрібно буде взяти його клієнта. Замовити багато запчастин.

Я починаю важко дихати.

– А тоді ще тебе підставили в ресторані.

Жах накриває з головою. Сльози навертаються на очі:

– То ви витратили всі наші заощадження ще тоді?

Я починаю схлипувати, ніби в судомах. Світ довкола руйнується. Те, що здавалося не таким вже і страшним, тепер нависає страшенною хмарою, з якої не вирватися.

– Соню? Соню, що з тобою? – переляканий Даня кидається до мене, біліший за полотно.

Я завмираю. Серце робить дивний кульбіт і, здається, перестає битися. Сльози, які я так намагалася стримати, нарешті прориваються. Я хапаю ротом повітря, ніби риба, викинута на берег. Перед очима все пливе, а слова Дані відлунюють у голові, наче вирок: «Все... Все...»

– Соню, не треба, – хлопець хапає за плечі, але я скидаю його руки. Він виглядає настільки зляканим, що, здається, зараз сам втратить свідомість. – Я не хотів... Ми думали, що це спрацює! Якби ми не вклали більше, ми б втратили попередній внесок. Це була вимушена міра! Та й Віка.

– Віка? – від несподіванки навіть сльози припиняють котитися. – Та що сестра Макса?

Даня завмирає, усвідомлюючи, що ляпнув зайвого. Облизує пересохлі губи:

– Макс... він коли зрозумів, що нашої суми не вистачає для повної партії, його наче підмінили. Він не міг допустити, щоб все пішло прахом. Сказав, що є людина, яка точно позичить...

– Віка, – кажу я, і це ім’я звучить як постріл.

– Він поїхав до неї вночі, – Даня говорить швидко, нервово, наче сповідається перед смертю.

У мене в голові не вкладається масштаб катастрофи. Це не просто наші гроші. Це гроші з його родини. Людей, які мене ненавидять!

Сльози розпачу прориваються з подвоєною силою. І я не в змозі себе зупинити.

Двері палати раптом злітають із петель. Макс влітає в кімнату, важко дихаючи. Його куртка розхристана, обличчя сіре, а в очах суміш люті та чистого відчаю. Не впевнена, чи він встигнув почути останні слова Дані, або ж просто його інтуїція підказала, що тут коїться щось не те. Він бачить, як Даня схилений над моїм ліжком, бачить мої сльози, і в його погляді щось перемикається.