Глава 6.1

Машка міцніше стискає мою вмить закрижанілу руку:

 – Я з тобою, – шепоче вона. – Сама, Маріє. Я не з тобою розмовляю, – відрізає комендантка.

Роблю глибокий вдих. В грудях наче кам’яніє все від страху. Ми спускаємося до її душного кабінету, заваленого паперами. Машка залишається в коридорі, чекати. Жінка сідає за стіл і кладе перед собою товсту папку.

– Софіє, до мене доходять чутки, – починає вона, постукуючи ручкою по столу. – Скарги від твоїх сусідок. Кажуть, ти постійно займаєш то кухню, то туалет, то ванну, що тебе нудить вечорами, що ти ледь на ногах стоїш. Ти ж знаєш правила нашого гуртожитку?

– Які правила? Я нічого не порушую, – голос дрижить, але я намагаюся тримати спину рівно.

– Правила внутрішнього розпорядку. Гуртожиток не пристосований для проживання з немовлятами. Це студентське помешкання, а не ясла. Якщо ти... – вона знову виразно дивиться на мій живіт, – у такому стані, то маєш вже думати про інше житло.

– Я закінчую навчання влітку! Мені обіцяли квартиру як сироті після диплома! – вигукую я, відчуваючи, як у грудях стає тісно.

– З чим я тебе і вітаю. Але ж ти знаєш що це не миттєво?

– Мені казали, все можна буде оформити доволі швидко, – я гублюсь. Паніка починає накривати з головою.

– Швидко для держави і років десять може бути, – самовдоволено хмикає комендантка.

Та вона насолоджується моєю реакцією!

Нічого не можу з собою поробити. Ще ця задуха в тісному кабінеті. Мені стає нічим дихати.

– А правила гуртожитку ніхто не змінює, – продовжує добивати Свєтлана.

– Я їх не порушую!

– Поки що. Я можу на якісь скарги закривати очі. Але не безкоштовно, – з натяком дивиться на мене з-під окулярів стара мимра.

– Що? – повторюю як болванчик.

Це вона каже про гроші? Важко ковтаю і хриплим голосом шепочу:

– Скільки?

– Тисяч десять і можеш до літа залишатися, – схвально киває жінка моїй метикуватості.

– Десять?! – вигукую я.

Від шоку, навіть помутніння розвіялося.

– А ти що думала? Я ризикуватиму своєю роботою заради тебе? – глузливо промовляє Свєта.

– Але ж, я сплачую за кімнату? Отже, маю право в ній залишатися.

– Це кімната для студентів, а не породільна.

– Ви так не можете, – виривається. Очі мимоволі наповнюються сльозами. – У нас нема таких грошей.

– А як ти тоді зібралась маля на ноги ставити? Чи вас у вашому дитбудинку тільки ноги розсувати вчать?

Я завмираю в шоці від цих слів.

– Та як ви смієте? У мене законний чоловік! Єдиний.

– Ага, допоки дитя не народиться, а там кине тебе і підеш по світу. Бо у себе в гуртожитку я дітей ніяких не дозволю.

– Можна подумати я б залишилася довше за потрібне з вами під одним дахом, – з опалу видаю.

– Або десять тисяч, або твоє «потрібне» завершиться раніше, ніж ти думаєш, – її самовдоволена посмішка на все обличчя змушує мою кров закипати ще сильніше.

– Це не справедливо! Ви не маєте права.

– О, дівчинко. Маю, ще й як, – вона нахиляється ближче до мене, упиваючись своєю владою та безкарністю. – Що ти мені зробиш? Батькам поскаржишся?

Випади у бік мого сиротинства я вже звикла терпіти. Особливо від матері Макса. Але правда в її словах тисне важким каменем: за мене немає кому заступитися. Я сама.

– Принаймні, в мені є людяність.

– Успіху з нею і дитиною на вулиці.

– Ви все сказали? – я щосили намагаюсь стримати сльози і біль.

– Так, ти вільна. Поки що. Якщо почую про дитячий крик чи пелюшки в загальних умивальниках – вилетиш разом зі своїм Максимом за один день. Зрозуміла?

Я виходжу з кабінету на ватних ногах, намагаюсь тримати спину рівно. Втім, здається, виходить погано.

У коридорі чекає Машка, але я її майже не бачу. Перед очима все пливе. Слова комендантки б’ють у голову, наче молотком. «Успіху із дитиною на вулиці».

– Соню? Сонь, що вона сказала? – Маша хапає мене за плечі.

– Все добре... просто душно, – видавлюю я, давлячись сльозами.

Але це неправда. Внизу живота раптом з’являється такий різкий, тягучий біль, якого раніше не було. Він скручує мене навпіл. Я хапаюся за підвіконня, важко ковтаючи повітря.

– Макс... де Макс? – шепочу я.

– Він у гаражі, ти ж казала! Соню, ти біла як стіна! Швидку?

Я намагаюся дістати телефон, але пальці зводить судомою. Той самий тремор, від якого я так відхрещувалася перед Машкою, тепер б’є по руках з подвоєною силою. Серце калатає десь у горлі. Перед очима з’являються темні плями, вони ростуть, поглинаючи світло ламп у коридорі.

– Мені... погано... – це останнє, що я встигаю сказати, перш ніж коліна підкошуються.

Останній звук, який я чую – це переляканий крик Машки та гуркіт мого власного тіла, що падає на холодну кахельну підлогу гуртожитку.

Перше, що я відчуваю, приходячи до тями – холод. Його крижані пазурі вже ніби торкаються кісток. А ще запах хлорки, змішаний із дешевою кавою.

Розплющую очі, та сфокусуватися одразу не виходить.

– Отямилась? – чую суворий жіночий голос.

Я зрештою важко розплющую очі. Білі стіни.

Біля мого ліжка стоїть лікарка. Жінка середнього віку з втомленим поглядом. Вона щось записує в планшет. У вені на руці я відчуваю неприємне поколювання від капельниці.

– Я в лікарні? – голос звучить так, ніби я ковтнула піску.

– У відділенні патології, – прибирає планшет лікарка і з докором дивиться: – Подруга твоя швидку викликала. Мене звати Євгенія Анатоліївна, черговий лікар.

Слова комендантки про «десять тисяч» і «вулицю» миттєво спливають у пам’яті. Живіт знову боляче стискає. Ох, в безпам’ятстві було краще. А жінка в халаті й не думає давати мені передишку:

– Бойко, ти про що думала? У тебе організм криком кричить про стрес, а ти в гуртожитку на підлогу падаєш. Аналізи вже взяли, незабаром будуть результати, та я і без них можу сказати.