Глава 5.2

«Спонсор», «реалізація»... Слова звучать красиво, але в моїй голові вони чомусь не клеяться до купи. Надто вже все красиво складається.

Макс дивно поводився останнім часом. Він занадто часто виходить говорити по телефону, приносить якісь дрібні гроші, пояснюючи це «підробітками», про які не хоче говорити, щоб я не хвилювалася.

– Максе, ти впевнений? Може, краще я візьму ще кілька годин...

– Ні! – він майже вигукує, і я здригаюсь. – Жодних змін у кав’ярні. Ти маєш відпочивати. Мама... – він осікається, – мама завжди казала, що стрес під час вагітності – це найгірше.

Він згадав маму. Знову. Це як тонкий натяк на те, що вона десь поруч, незримо присутня в нашому житті, хоча ми її не бачимо. Принаймні я не бачу.

Я киваю, погоджуючись, хоча всередині все одно щось гризе.

– Ти такий спокійний, – тихо кажу я, опускаючи погляд.

– Бо я чоловік, Соню. Я маю вирішувати проблеми, а не нити, – він торкається моєї щоки, зазираючи в очі: – А ти маєш вірити в мене.

Я хочу йому вірити. Так сильно хочу, навіть ігнорую все, що кричить всередині про небезпеку.

Притуляюсь до свого коханого. Можливо, мене дійсно просто мучить безпідставна тривога?

Та скоротити зміни в кавʼярні не наважуюсь. Натомість з подвійним завзяттям поринаю у навчання. Машка часто ходить до бібліотеки разом зі мною. Пригощає бутербродами. За що я їй безмежно вдячна.

Час летить невмолимо і половина осені вже залишається позаду. Живіт стає дедалі помітніший. Хоча я й роблю все можливе, аби не привертати до нього зайвої уваги.

Втім, на роботі мені стали частіше залишати чайові. І більші.

От і зараз у кишені було пʼятсот гривень чайових. Та душу вони не гріли. Заходжу до кімнати гуртожитку я у дурному гуморі.

– Що ти, бджілко? – злегка стукнувши, зазирає у кімнату Машка.

– Зараз вечерю треба готувати, – віджартовуюсь, розпускаючи волосся біля дзеркальця.

– Не плануєш, скорочувати зміни? – схиляє голову на бік подруга.

– Ти вже як Макс і Микола Васильович! – роздратовано вигукую.

– Твій директор? А що він? – хмуриться дівчина, спираючись на стіл.

– Всіляко натякає, що мені недовго залишилося працювати, – розвертаюсь назад до дзеркальця, прочісуючи волосся.

– Тобі знову стало погано на зміні?

– Не було мені жодного разу погано! Що ви починаєте всі, я ж не квола, лишень трохи вагітна, – питання мого стану в мене й справді вже в печінках сидить.

– Ми на одне відображення у дзеркалі дивимось? – Машка підходить ззаду, кладе підборіддя на моє плече. – Ти сіра! Ще й поперек твій постійно болить.

– Зате майже не нудить, – усміхаюсь, відходячи від дзеркала, відкриваю шухлядки з їжею. Кашами.

– Ви вже придивлялися ліжечка й коляску? – дівчина перехоплює пляшку води.

– Ще ні, ближче до пологів, – хитаю головою. – До травня у Макса все складеться, то щось якісніше придивимось.

– О, то ти нарешті сходила до лікаря? – підхоплюється подруга. – Він підтвердив травень?

– Ні, – кривлюсь. – Я записувалась кілька разів, але то зміни ставили, то на парах затримували.

– Е-ей, Соньку, так не можна. Ти маєш сходити.

– Навіщо? І так же бачу, що все гаразд, – відмахуюсь. – Трохи стандартної втоми є, але ж вона у всіх.

Маша хитає головою, цокаючи язиком:

– Тобі може не вистачати якихось вітамінів. Не знаю. Ти мені не дуже подобаєшся, якщо чесно. Очі запалі, під ними майже чорні кола.

Всі лікарі завжди виписують тонну ліків і аналізів, незалежно від того, треба вони тобі чи ні. Поки нічого не турбує, краще так походжу.

– Ти описуєш будь-якого студента, – намагаюсь якомога щиріше усміхнутися, йдучи на вихід і до кухні.

– Але не всі студенти вагітні, – вагомо зауважує подруга, слідуючи за мною. Її погляд падає на мою курточку: – Тобі не холодно в ній? Вже до нуля опускається вночі.

– Ні, – надаю голосу максимальної легкості. – Ми, сироти, загартовані.

– Загартовані, – із сарказмом хмикає дівчина. – Макс коли повернеться?

– Пізно, в гаражі працює, – прямую до дверей.

– Я його взагалі майже не бачу, – протягує Маша,

– Я теж, – усміхаюсь. – Він з ранку до ночі працює, ще й встигає навчатися.

– Прямо герой із казки, – закочує дівчина очі.

– Та годі тобі, – легко штурхаю її в плече. – Чого ти його так не любиш?

– Бо він тобі життя псує? – ніби жартівливо каже, але ж я знаю: вона дійсно має це на увазі.

Та відповісти не встигаю.

– Бойко Софія? – неприємний, скрегочучий голос комендантки гуртожитку я впізнаю із тисячі.

– Так? – тривога здіймається бурею в душі.

Озираюсь на жінку, Машка зупиняється поруч.

– Бойко, до мене в кабінет. Зараз, – комендантка, Свєтлана Іванівна, навіть не дивиться на мене, лише поправляє окуляри на ланцюжку. Її погляд ковзає по моїй фігурі, на мить затримуючись на животі, який дедалі важче ховати навіть мішкуватим одягом.

Читачі й читачки, якщо вам цікаво і подобається обовʼязково ставте сердечки і залишайте хоча б слово в коментарі! Це дуже допоможе мені і книзі, аби якомога більше людей теж долучилося до історії Соні. Дякую за вашу підтримку!