Глава 5.1

Я здригаюсь. Свекруха. Жінка, яка жодного разу не назвала мене на ім’я. Тільки «оця твоя». В цей момент мені здається, що всередині мене все обривається:

– Ти хочеш їй дзвонити?

Макс глибоко вдихає, заплющує очі й намагається опанувати себе.

– Треба думати, де дістати гроші до ранку.

– Можливо, вийде трохи відтермінувати? Скоро буде зарплатня з кавʼярні.

– Кредит під шалені відсотки, – потискає плечима Макс.

– Може, не треба? – благально дивлюсь на нього.

– А в тебе є інший план, Соню? – він бере мене за руку, стискає: – Бо мій ти щойно власноруч поховала.

– Я не хотіла, – сльози вириваються назовні, не питаючи дозволу.

– Знаю, крихітко, знаю, – чоловік притискає мене до себе. Цілує в маківку: – Щось вигадаю. Головне, більше нікуди не лізь.

– Обіцяю, – тихо шепочу.

Спершу дотриматися обіцянки виходить легко. Фокусуюсь на навчанні, більше виконую домашки. Хотілося б забігти по програмі вперед, аби закрити сесію раніше. Але поки це не вдається.

Макс все просить не гнати коней. І навіть навпаки скоротити кількість годин у кавʼярні, аби не так сильно втомлюватися.

Та я не наважуюсь. Щось всередині муляє, шкребеться поганим передчуттям.

Втім я вперто продовжую намагатися бути «правильною»: вчитися, готувати вечері з того, що є, і прислухаюся до кожної зміни всередині себе.

Інколи мені здається, що дитинка відчуває мою тривогу. Хоча я й розумію, що поки зарано таке казати. Все ж доволі ранні терміни.

Поки ще ранні. Поки ще є час, який спливає невмолимо.

– Максе, а як справи з тим боргом? – не втримуюсь і питаю якось увечері, коли він втомлений приходить додому.

Я розставляю на столі скромну вечерю: макарони і чай. Продуктів, поки що, вистачає, я навчилася розтягувати їх, як ніхто інший. Акції, знижки, вчорашній хліб – тепер це моя стихія.

Інколи Машка щось підкидає із домашніх закруток. Бабусі, з якими вона працює, всіляко намагаються відгодувати худеньку подружку.

–  Все нормально, Соню. Я ж казав, я все розрулив, – Макс навіть не піднімає очей від тарілки. – Домовився про відтермінування виплати. Хлопці почекають, поки ми розкрутимося з машинами.

Він каже це так впевнено, що мені хочеться йому вірити. Хочеться просто закрити очі й уявити, що через вісім місяців у нас буде і машина, і ремонт, і дитяче ліжечко з балдахіном, а не вживане з оголошень «віддаю за шоколадку».

– А звідки гроші на запчастини, якщо ми віддали останнє? – обережно питаю я.

Макс на мить завмирає з виделкою в руці. Потім кладе її і дивиться на мене. В його погляді – суміш втоми та якоїсь дивної емоції, яку я раніше не бачила.

Азарт? Не розумію.

– Що, дружиненько, не довіряєш чоловікові рідному? – смикає бровою вгору.

– Ні! Авжеж ні! – поспіхом вигукую і сідаю поруч. – Просто цікаво, як у вас справи.

– Ну так-так, звичайно, – ох, ця його зваблива усмішка. Хитра, з краплицею іронії і неймовірно весела.

Певно, саме в неї я колись і закохалась.

– Данька знайшов спонсора, – Макс повертається до тарілки. – Ну, як спонсора... – проковтує кілька спагеті. – Людина дає нам товар під реалізацію. Ми ремонтуємо, продаємо, віддаємо відсоток. Це супер-ідея, Сонь. За вісім місяців ми точно окуплюємося.

Він говорить із таким захопленням. Видно, що дуже горить йому ця справа. Хоче, аби все склалося.

– Це наш шанс вирватися звідси до того, як ти отримаєш диплом. Ти ж мені віриш? – чоловік торкається моєї руки і зазирає у вічі.

А ви вірите Максу? Пишіть в коментарі!