Глава 4.2

– Максе, я... – голос зрадницьки дрижить, на очі знову навертаються сльози. – Тут... вони кажуть, що рахунок на сто вісімдесят тисяч.

– Скільки?! – Макс аж заточується, і його обличчя вмить стає блідим, як стіна. – Сто вісімдесят тисяч гривень?! Соню, ти при своєму розумі?!

– Мені підставили, – швидко, ковтаючи звуки, тараторю я, поки він нічого не встиг додати. – Дали чужу картку, вбили туди все замовлення... Кажуть, я маю сплатити негайно, або зараз приїде наряд і мене заберуть.

Макс завмирає. Я бачу, як на його обличчі змінюються емоції: від дикого, тваринного страху за моє здоров'я до повної розгубленості й спалаху шаленого гніву.

– Ви що тут, взагалі здуріли?! – він розвертається до менеджерки, яка вже наближається до нас, відчувши «свіжу кров». – Які сто вісімдесят тисяч?! Вона стажується перший день! Викличте тих, хто це наїв, при чому тут моя дружина?!

– Молодий чоловіче, – холодно втручається менеджерка, схрестивши руки на грудях. – Ваша дружина закрила під своїм кодом чек на елітний алкоголь і делікатеси для VIP-зали. Клієнти пішли. У нас суворі правила і приватна охорона. Або ви зараз вирішуєте це питання, або ми викликаємо поліцію і оформлюємо шахрайство в особливо великих розмірах. З суду вона піде прямо в тюрму, мені байдуже на її стан.

Макс так сильно стискає кулаки, що аж біліють кісточки. Я знаю цей погляд – він зараз вибухне, почне трощити меблі в цьому клятому ресторані. Але потім він переводить погляд на мій живіт, на мої тремтячі руки, бачить, як мене буквально трясе від нудоти... і весь його запал миттєво згасає. В очах з’являється якась страшна, чорна приреченість.

Він повільно лізе до внутрішньої кишені куртки. Дістає шкіряний гаманець.

«Гроші на бізнес із Данькою... Наш останній шанс», – спалахує в моїй голові дика здогадка.

– Максе, ні... – шепочу я, намагаючись перехопити його руку. – Не чіпай їх. Ви ж завтра мали віддавати за оренду гаража...

Він навіть не дивиться на мене. Жовна на його обличчі ходять ходором.

– Замовкни, Соню. Просто замовкни, – кидає він крізь зуби. Не зі злості — від нестерпного, дикого болю.

Він витягає з гаманця товсту пачку купюр, усе, що зміг зібрати. Там тисяч тридцять, не більше. На тлі ста вісімдесяти – це крапля в морі.

– Тут тридцять дві тисячі. Все, що є, – Макс кидає гроші на стійку перед менеджеркою. Купюри розлітаються по лакованій поверхні. – Я перепишу на себе залишок боргу. Напишу розписку. Паспорт у мене з собою. Але її ви зараз відпустите.

Адміністраторка на секунду замислюється, оцінюючи ситуацію, а потім киває:

– Добре. Пиши розписку. Оформимо як позику. Якщо за шість місяців не повернеш, документ піде в колекторську службу і поліцію.

Поки Макс підписує папери власним пресованним болем, я відчуваю себе настільки нікчемною, що хочеться провалитися крізь цю дорогу плитку підлоги. Я хотіла бути опорою. Хотіла додати в нашу спільну скарбничку бодай щось, довести, що я не обуза. А натомість... просто повісила на нього борг, який ми відроблятимемо роками. Загнала нас у глухий кут.

– Ходімо, – Макс завершує з паперами, грубо хапає мене за лікоть і тягне до виходу.

Ми опиняємося в прохолоді нічного міста.

Крокуємо в бік гуртожитку. Мовчання між нами ріже вуха, воно стає майже залізобетонним. Макс не кричить, не звинувачує, але ця тиша тисне на мій живіт сильніше за будь-який крик.

– Пробач... – не витримуючи, видавлюю я, ковтаючи сльози. – Я просто хотіла допомогти. Купити манеж, дитячі речі... Я думала, там великі чайові...

Макс з усієї сили вдаряє кулаком по залізному стовпу ліхтаря. Звук виходить гучним і страшним. Він робить це від повного, чорного безсилля.

– Соню, я ж просив тебе! Я благав — не лізь нікуди! Тепер у нас ні грошей, ні бізнесу, ні плану. Данька мене зариє, ми вже підписали договір із постачальниками!

– Але ж... – я розгублено дивлюся на нього. – Ти ж казав, що бізнес уже перекриває все, що ви отримуєте прибуток...

Він різко розвертається до мене, і його обличчя викривляється від люті: – Та який прибуток, Соню?! Ти взагалі знаєш, як працює бізнес?! Спершу ти вкладаєш усе до копійки, береш борги, і тільки через місяці воно починає окупатися!

Мене немов крижаною водою облили. Серце стискається: – Невже ти... ти збрехав мені? Ті гроші, що ти забрав з дому... ти їх уже витратив?

– Не витратив, а вклав! Інвестував! – Макс зривається на справжній крик, і перехожі на вулиці починають озиратися на нас. Але йому байдуже. – Ті тридцять тисяч, що я щойно віддав цій суці — це були гроші Данила! Мені завтра треба було віддавати їх постачальникам за товар! Розумієш ти своїм мізком чи ні?! Це був не наш прибуток! Це чужі гроші!

Мені стає погано на фізичному рівні. Шлунок стискається, у роті з'являється гіркий присмак:

– Максе, як так... Ти ж казав...

Чоловік жорстко обриває мене на півслові: – Я казав те, що ти хотіла чути! – кричить він, хапаючись за голову. – Бо ти щодня ниєш, як нам важко, як тобі страшно! Ти сирота, у тебе нема нікого, до кого можна було б піти чи попросити копійку! У моєї матері ти горда, допомоги брати не хочеш! А тепер оце?! – він безсило махає рукою назад, в бік ресторану. – Вирішила сама все розрулити?! Розумниця! Сходила на підробіток!

Я стискаюсь у маленький клубочок, обхоплюючи себе руками за плечі, наче намагаючись захистити дитину від його крику:

– Пробач... – ледь чутно сиплю я.

Макс дивиться на мене, бачить, як я дрібно тремчу, і щось у його погляді ламається. Лють зникає, залишаючи замість себе лише випалену пустелю. Він важко, з хрипом зітхає.

– Я просто хотів, щоб ти почувалася захищеною... – тихо, з надривом каже він. – Хотів довести, що я можу. Але це все... це вже забагато.

Він заплющує очі й з силою тре руками обличчя, куйовдячи волосся. Це жест повної, смертельної втоми і безпорадності двадцятирічного хлопця, на якого звалився весь цей дорослий світ.