Глава 3

– Соню, як ти? – Макс.

– Максе, – видихаю. Серце робить кульбіт, суміш полегшення від того, що він подзвонив, і тупого, ниючого болю, який досі сидить у грудях після вчорашньої крадіжки грошей. Я змушую себе говорити спокійно. Я ж вирішила, що збережу нашу родину, чого б це не коштувало.

– Мені здається, чи я чую розчарування у твоєму голосі? – питає, ніби й не було ніякої сварки.

– Ні-ні, що ти! Кого я ще могла чекати? – намагаюся вкласти в голос трішки звичної ніжності.

– Ой, гайда тобі! Ніби я тебе не знаю, чекала, що покличуть на роботу, еге ж?

– Ну може трошки, – зізнаюсь, притискаючи слухавку до вуха.

– Соню! Ми ж про це говорили. Нам тепер вистачить грошей, бізнес із Данькою все перекриє.

– Мені все одно нема чим зайнятись, – м'яко переводжу тему.

– Ти працеоголік, – уже веселіше глумиться коханий. – Може тебе до психіатра зводимо?

– Щоб я нервувала, що ми ще й туди гроші спускаємо? – хмикаю, згадуючи ціни на приватних лікарів.

– Це взагалі-то задля того, аби ти не нервувала через фінанси, – в тон мені відповідає Макс.

– Прорахувалися, але де, – видушую з себе смішок, хоча на душі шкребуть коти.

– Соню, я серйозно. Тобі не треба друга робота, чи третя. Я все розрулю.

– Максе, – зітхаю. Як йому пояснити, що малюкові потрібні реальні речі вже зараз, а не його повітряні замки з Данилом?

– Ти як вбʼєш собі в голову щось, не відступаєшся.

– Хіба не за це ти мене любиш?

У слухавці раптом лупасить гучний, деренчливий дзвінок.

– О, почалась пара, мушу бігти, а то Мурдаковський буде лютувати, – чую як Макс прискорює крок, шурхаючи курткою.

– Буду-буду, Максиме, не сумнівайтесь, вже бачу вас, – лунає далеко на задньому плані приглушений, суворий голос викладача.

Чоловік наспіх скидає слухавку. Проводжу поглядом згаслий екран. Принаймні, ми не посварилися. Це вже перемога.

Якраз у цей момент у двері нашої кімнати коротко стукають.

– Увійдіть! – кричу.

– Як ти тут, подруго? – Маша, залітає з пакунком, та очевидно біжить.

– Думаю чи шукати другу роботу, – зізнаюсь чесно. Тільки Машці можу відкритися.

– О-о, мудре рішення, – киває дівчина, і миттєво, як фокусник, дістає з пакета банки з соліннями та варенням.

– Думаєш? Макс категорично проти, – дивлюсь на заготовки на зиму і відчуваю, як до горла підкочує тепла хвиля вдячності. Яка ж у мене золота подруга.

Машка часто приносить нам щось від своїх стареньких, за якими доглядає як соцпрацівник. Вони її обожнюють і весь час намагаються впхнути якісь смаколики чи городину.

– Пф, а утримувати вашу сімʼю на яку зарплату він збирається? На свою зарплату мрійника? – хмикає подруга, виставляючи банки на стіл. – Нє, дівчинко моя, в таких речах на мужика ніколи покладатися не можна. Особливо зараз.

– Ти так прям кажеш, – стає трохи ніяково й ніби аж образу за Макса почуваю.

– Не думай, він у тебе хороший. Але ще хлопчина. Не дозрів він до, – вона промовисто стукає себе пальцем по лобі, – мислення дорослого чоловіка, який несе відповідальність за вагітну дружину.

Хочеться заперечити, захистити його, сказати, що він просто наляканий. Та знаю, що з Машкою марно сперечатися. Вона й саму смерть переспорить, якщо треба буде.

– Коротше, якщо знаєш, що буде сильно сваритися — просто не кажи йому, що це друга робота, – знизує плечима Машка, перевіряючи порожній пакет. – Скажи, на парах затрималась.

– Може він правий, мені все ж варто дбати про себе і не тільки про себе, – тихо додаю, опускаючи долоню на живіт і дивлячись у каламутне вікно гуртожитку.

– Втома є? Нудота? Нє? Тоді здорова. А дитячий одяг нині, між іншим, як крило літака коштує, – фиркає подруга, швидко цілує мене в щоку і хапає сумку: – Мушу бігти, хочу заздалегідь закрити лабу, поки препод добрий.

Вона зникає так само блискавично, як і з'явилася.

Я нашвидкуруч приготувала картоплі, лишила Максу на вечір, а ноги далі понесли мене самі собою. Наче якась невидима сила штовхала в спину. Вони привели мене до розкішного ресторану в центрі, про який потай перешіптувалися дівчата з мого кафе. Казали, там багаті гості лишають по кілька тисяч чайових за один лише вечір. Але водночас попереджали: туди дуже суворий відбір, беруть не кожну.

Будівля виглядає неймовірно дорого. Масивні дубові двері, панорамні вікна, м'яке світло. Раптом і мені пощастить? Спроба не тортури.

– Столик на одного? – мило усміхається дівчина-хостес біля входу, оглядаючи мою простеньку куртку.

– Ні, хотіла уточнити, чи є у вас вакансії. На підробіток.

– О-о, ви якраз вчасно! – усмішка на її обличчі миттєво стає максимально щирою, аж занадто.

– Вчасно? – я трохи напружуюсь від такого ентузіазму.

– Так-так, сьогодні раптово не вийшли дві дівчинки зі зміни, а у нас за годину великий бенкет бізнесменів, запара буде дика, – останнє вона майже прошепотіла мені на вухо. – Почекайте секунду, я покличу менеджерку!

Нічого собі! Повірити не можу в таку удачу. Можливо, це... на мить серце запинається від солодкої думки, можливо, це та сама материнська інтуїція? Мені просто пощастило.

Хостес кудись побігла, а я роззираюсь, нервово розстібаючи кофту. Сподіваюсь, вийде тут закріпитися. Серце просто вигарцьовує в грудях від надії.

– Дорогенька! Тебе послали наші янголи-охоронці, не інакше! – плеще в долоні жіночка років сорока. Але струнка, стримано вдягнена у діловий костюм з жилеткою. Видно, що він не дешевий.

– З радістю приступлю до роботи вже зараз, – щиро усміхаюсь їй, намагаючись згладити хвилювання.

Мене окидають швидким, оцінюючим поглядом. З ніг до голови. На секунду мені здається, що в її очах проблискує якесь дивне задоволення, але вона миттєво повертає ділову міну.

– Я швидко все схоплю, у мене є досвід у кав'ярні, – вирішую додати, бо під цим поглядом стає ніяково.