Глава 2

– Ні-ні-ні! – я з силою вириваюся з його обіймів, роблячи крок назад. – Я працювала заради цих грошей місяцями! Вони потрібні… – ледь не вибовкую «нам», але вчасно прикушую язика, кинувши швидкий погляд на Данила. Чи знає він взагалі про мою вагітність? Навряд чи.

– А якщо щось піде не так? – мій голос тремтить. – Якщо цей ваш автовикуп прогорить?

Макс легковажно відмахується:

– Та ти що, кицю! Ми усе розрахували до копійки. Це ж не лотерея якась, а чиста математика й аналітика ринку.

– Ага, – нарешті подає голос Данило, підкручуючи в руках маркер. – Все буде на мазі, Соню, не дьоргайся.

– Це погана ідея, – бурчу під ніс і розвертаюся до єдиної тумбочки, яка слугує нам і кухнею. Потрібно начистити картоплі й приготувати хоч якусь вечерю, аби зайняти руки й не розридатися прямо при чужій людині.

– Та чого ти, Соньку? – Макс підривається з ліжка, підходить ззаду.

– Ти прекрасно знаєш чого! – розвертаюся до нього з ножем у руках і дивлюся прямо в очі. – Нам тепер важлива кожна гривня. Кожна копійка!

– Соню… – починає чоловік застережливо.

– Ні! – палко хитаю головою. Моя долоня інстинктивно лягає на живіт, наче я намагаюся захистити того крихітного малюка, який ще навіть не народився.

Данило помічає мій рух, на мить ніяковіє, а потім його обличчя розпливається в хижій усмішці:

– Оп-па… То вас можна вітати з поповненням? Ну, братухо, тоді вам ця справа потрібна навіть більше, ніж мені!

У мене всередині все холоне. Дивлюся на Макса, його обличчя на мить кам'яніє, але він швидко бере себе в руки й голосно сміється, ляскаючи Данила по плечу: – Та яке поповнення, Даню! Скажеш теж. То в Соньки живіт від гуртожитської їдальні прихопило. А щодо грошей – ти правий.

Данило задоволено хмикає, сприйнявши це за жарт:

– Ну, як казав один відомий мільярдер: «Якщо у вас мало грошей – треба робити бізнес. Якщо грошей немає зовсім – бізнес треба робити терміново».

– Соню, от побачиш, все буде. Цифри не брешуть, – мʼяко проговорює Макс.

А я вже знаю, моє життя тепер складається не з цифр, а з крихітного серцебиття, яке зароджується всередині мене. І страшно до божевілля, що для Макса воно ще «не існує».

– А гроші завжди треба. Особливо нам, – чоловік дивиться мені в очі.

І я знову відчуваю те саме, що два роки тому, коли ми тільки познайомилися. Тепло, ніжність, любов.

Його очі палають, як можна відмовити такому вогню надій? Опускаю свій погляд. Адже, я тепер маю думати не тільки за себе, чи не так?

– Особливо тепер, – вимовляє фінальне, від чого серце здригається і кидається в танок.

Він це серйозно? Він мене підтримує?

Дивлюсь на нього, і здається вогники надій в наших очах тепер вигарцьовують в унісон.

– К-хм, здається, я тут зайвий. Ти цей, Максе, маякуй. А я піду собі, – Даня, про якого я вже встигаю забутися, махає рукою і йде собі.

Вартувало дверям зачинитися, як Макс підхоплює мене і кружляє, наскільки дозволяє простір:

– Я тебе кохаю, Соньку, ти найкраща!

З вереском я хапаюсь за його шию. Чоловік опускає мене і дзвінко цілує у губи.

– Не чесно було б з мого боку заборонити тобі використовувати наші заощадження. Все ж, ти теж туди доклався, – ніяково промовляю, а в душі розливається тепло та ніжність до Макса.

– Обіцяю, ти не пошкодуєш! – з готовністю киває він.

– Можна я тільки попрошу про одну річ? – говорити страшно. Раніше я б промовчала, але тепер за моєю спиною стоїть хтось третій, зовсім крихітний.

– Для тебе – що завгодно, – яскраво усміхається Макс, обіймаючи мене за талію.

– Не витрачайте одразу все. Візьміть частину для старту, а коли отримаєте перший прибуток – докупите решту деталей.

– Розумно, – Макс притуляється щокою до моєї маківки, важко зітхаючи. – Але ж нам стільки інструментів для Даньки треба…

– А якщо купити уживані?

– Щось придумаємо, – погоджується чоловік. – Я на пару, вернусь одразу, потрібно закінчити з проєктом Мурдаковського.

Я тихо хіхікаю з цього прізвиська. Нашого викладача на потоці поважали, але за суворий норов прозвали саме так.

– Та нормальний він препод, що ви починаєте.

– Ага, він у вас просто факультативні веде, а у нас профільні, от і мурдує, – Макс підхоплює шкірянку: – У тебе ввечері зміна ще?

Киваю:

– До восьмої.

– Хоч не до закриття. Постараюсь зустріти, – цілує мене в носик і тікає.

Макс терпіти не може, коли я працюю допізна. Не завжди має змогу зустріти, але дуже нервує, коли я повертаюся через темні провулки гуртожитського містечка сама.

Взагалі, у його родині все було інакше. Його мати, Галина Іванівна, ніколи в житті не працювала. Навіть після смерті батька Макса вона примудрялася безбідно жити на спадщину та родинні заощадження.

Раніше Макс періодично брав у неї гроші, але після новини про наш терміновий розпис усе обірвалося. Стався такий гучний скандал... Я тоді багато «цікавого» про себе дізналася.

Було до сліз боляче, адже мені, сироті, так хотілося мати маму. Не судилося. Свекруха вважала мене безрідною голодранкою, негідною її прекрасного сина. Втім, тоді Макс обрав мене. І ось уже кілька місяців вони взагалі не спілкуються.

Зміна в кафе пролітає швидко. Поки витирала столи та варила капучино, у голові крутилася одна думка, яку я щасливо озвучую Максу, щойно він зустрічає мене біля виходу:

– Думаю, мені варто підшукати ще одну роботу.

Макс бере мою руку, переплітає наші пальці й саркастично підіймає брову: – І це твоя геніальна затія, Соню?

– А що? Нам же потрібні гроші.

– І твоє здоровʼя.

– Нікуди воно не дінеться.

– Хіба ти вигадала спосіб перебувати у двох місцях одночасно.

– Ні, просто буду поєднувати зміни.

– А як же навчання? Ти ж не будеш до кінця життя працювати змінами, де доведеться?

– І навчання підтягну, – киваю.