Глава 2

Мені хочеться кричати, дати йому ляпаса, змусити схаменутися, але Макс раптово робить крок вперед і міцно, майже відчайдушно притискає мене до себе. Його серце шалено калатає, він наляканий не менше за мене, але поступатися не збирається.

– Ні-ні-ні! – я з силою вириваюся з його обіймів, роблячи крок назад. – Я працювала заради цих грошей місяцями! Вони потрібні… – ледь не вибовкую «нам», але вчасно прикушую язика, кинувши швидкий погляд на Данила. Чи знає він взагалі про мою вагітність? Навряд чи.

– А якщо щось піде не так? – мій голос тремтить. – Якщо цей ваш автовикуп прогорить?

Макс легковажно відмахується:

– Та ти що, кицю! Ми усе розрахували до копійки. Це ж не лотерея якась, а чиста математика й аналітика ринку.

– Ага, – нарешті подає голос Данило, підкручуючи в руках маркер. – Все буде на мазі, Соню, не сіпайся.

– Це погана ідея, – бурчу під ніс і розвертаюся до єдиної тумбочки, яка слугує нам і кухнею.

Потрібно начистити картоплі й приготувати хоч якусь вечерю, аби зайняти руки й не розридатися прямо при чужій людині.

– Та чого ти, Соньку? – Макс підривається з ліжка, підходить ззаду.

– Ти прекрасно знаєш чого! – розвертаюся до нього з ножем у руках і дивлюся прямо в очі. – Нам тепер важлива кожна гривня. Кожна копійка!

– Соню… – починає чоловік застережливо.

– Ні! – палко хитаю головою. Моя долоня інстинктивно лягає на живіт, наче я намагаюся захистити того крихітного малюка, який ще навіть не народився.

Данило помічає мій рух, на мить ніяковіє, а потім його обличчя розпливається в хижій усмішці:

– Оп-па… То вас можна вітати з поповненням? Ну, братухо, тоді вам ця справа потрібна навіть більше, ніж мені!

У мене всередині все холоне. Дивлюся на Макса. Його обличчя на мить кам'яніє, але він швидко бере себе в руки й голосно сміється, ляскаючи Данила по плечу:

– Та яке поповнення, Даню! Скажеш теж. То в Соньки просто живіт від гуртожитської їдальні прихопило, от вона й нервує.

Данило задоволено хмикає, сприйнявши це за жарт:

– Ну, як казав один відомий мільярдер: «Якщо у вас мало грошей – треба робити бізнес. Якщо грошей немає зовсім – бізнес треба робити терміново».

– Соню, от побачиш, все буде. Цифри не брешуть, – мʼяко проговорює Макс, дивлячись мені в очі.

А я вже знаю: моє життя тепер складається не з цифр, а з крихітного серцебиття, яке зароджується всередині мене. І страшно до божевілля, що для Макса воно ще «не існує».

– А гроші завжди треба. Особливо нам, – чоловік продовжує дивитися мені в очі.

І я знову відчуваю те саме, що два роки тому, коли мы тільки познайомилися. Тепло, ніжність, любов. Його очі палають, як можна відмовити такому вогню надій?

Опускаю погляд. Адже я тепер маю думати не тільки за себе, чи не так?

– Особливо тепер, – вимовляє він фінальне, від чого серце здригається і кидається в танок.

Він це серйозно? Він мене підтримує? Дивлюся на нього, і здається, вогники надій в наших очах тепер витанцьовують в унісон.

– К-хм, здається, я тут зайвий. Ти цей, Максе, маякуй. А я піду собі, – Даня, про якого я вже встигаю забути, махає рукою і йде.

Вартувало дверям зачинитися, як Макс підхоплює мене і кружляє, наскільки дозволяє простір: – Я тебе кохаю, Соньку, ти найкраща!

З вереском я хапаюся за його шию. Чоловік опускає мене і дзвінко цілує у губи.

– Нечесно було б з мого боку заборонити тобі використовувати наші заощадження. Все ж, ти теж туди докладався, – ніяково промовляю, а в душі розливається тепло та ніжність до Макса.

– Обіцяю, ти не пошкодуєш! – з готовністю киває він.

– Можна я тільки попрошу про одну річ? – говорити страшно. Раніше я б промовчала, але тепер за моєю спиною стоїть хтось третій, зовсім крихітний.

– Для тебе – що завгодно, – яскраво усміхається Макс, обіймаючи мене за талію.

– Не витрачайте одразу все. Візьміть частину для старту, а коли отримаєте перший прибуток – докупите решту деталей.

– Розумно, – Макс притуляється щокою до моєї маківки, важко зітхаючи. – Але ж нам стільки інструментів для Даньки треба…

– А якщо купити уживані?

– Щось придумаємо, – погоджується чоловік. – Я на пару, повернуся одразу, потрібно закінчити з проєктом Мурдаковського.

Я тихо хіхікаю з цього прізвиська. Нашого викладача на потоці поважали, але за суворий норов прозвали саме так.

– Та нормальний він викладач, що ви починаєте.

– Ага, він у вас просто факультативні веде, а у нас профільні, от і мурдує, – Макс підхоплює шкірянку:

– У тебе ввечері зміна ще?

Киваю:

– До восьмої.

– Хоч не до закриття. Постараюся зустріти, – цілує мене в носик і тікає.

Макс терпіти не може, коли я працюю допізна. Не завжди має змогу зустріти, але дуже нервує, коли я повертаюся через темні провулки гуртожитського містечка сама.

Взагалі, у його родині все було інакше. Його мати, Галина Іванівна, ніколи в житті не працювала. Навіть після смерті батька Макса вона примудрялася безбідно жити на спадщину та родинні заощадження. Раніше Макс періодично брав у неї гроші, але після новини про наш терміновий розпис усе обірвалося. Стався такий гучний скандал... Я тоді багато «цікавого» про себе дізналася. Свекруха вважала мене безрідною голодранкою, негідною її прекрасного сина. Втім, тоді Макс обрав мене. І ось уже кілька місяців вони взагалі не спілкуються.

Зміна в кафе пролітає швидко. Поки витираю столи та варю капучино, у голові крутиться одна думка, яку я щасливо озвучую Максу, щойно він зустрічає мене біля виходу:

– Думаю, мне варто підшукати ще одну роботу.

Макс бере мою руку, переплітає наші пальці й саркастично підіймає брову:

– І це твоя геніальна затія, Соню?

– А що? Нам же потрібні гроші.

– І твоє здоровʼя.

– Нікуди воно не дінеться.

– Хіба ти вигадала спосіб перебувати у двох місцях одночасно?