Глава 1

– Ти... серйозно? – усмішка повільно сповзає з обличчя мого чоловіка, поступаючись мертвотній блідості.

Він думає, що це жарт. Гадає, що я кпиню, коли він влітає в кімнату після пар і з порога випалює: «Маєш такий вигляд, ніби дізналася, що вагітна».

Я повільно опускаю погляд у підлогу, сильніше стискаючи в кишені халата маленький шматочок пластику, і ледь чутно видихаю:

– Серйозно, Максе. Дві смужки. Я вагітна.

Тиша, що повисає між нами в тісній гуртожитській кімнатці, здається довшою за найнуднішу лекцію з політології.

– Але як?.. – Макс знесилено опускається на ліжко, стискаючи пальцями скроні. – Ми ж завжди були обережні!

– Схоже, ми потрапили в той самий нуль-нуль один відсоток, – тихо відповідаю я й сідаю на табурет поруч, дивлячись на наші старі кружки з інститутської їдальні.

– Я знайду гарну клініку, – раптово, занадто швидко випалює він. – І з грошима щось вигадаю. Я знайду їх, Соню.

По тілу прокочується хвиля крижаного жаху:

– Клініку? Ти... ти про що?

– Звичайно. Я не хочу тобою ризикувати. Чув, що в абортів бувають погані наслідки, тому треба знайти нормального лікаря...

– Аборт?! – це слово застрягає мені поперек горла, на очі миттєво накочуються гарячі сльози. Руки інстинктивно, захищаючи, лягають на живіт. – Максе, мені навіть подумати про таке страшно! Я не зроблю цього!

– Ти що, хочеш її залишити?! – він підривається з ліжка, нервово зачісує пальцями волосся назад і кричить: – Соню, озирнися навколо! Ми живемо в обшарпаній кімнатці три на чотири метри! У тебе навіть зимового пальта нормального немає, в куртці минулорічній ходиш! За які гроші ти збираєшся піднімати дитину?!

– Я все розумію! – я теж зриваюся на крик, дивлячись йому прямо в очі. – Але я не вб'ю власну дитину!

– Та її ще немає! Це просто клітини!

– Звідки тобі знати, що там є, а чого немає?!

Ми важко дихаємо, міряючись затятістю. За кілька довгих митей Макс важко зітхає. Його погляд раптом пом'якшує. Він підходить, обережно обіймає мене за талію й притискає до своїх грудей.

– Маленька моя… Ну почуй мене, – шепоче він у моє волосся. – Я хочу мати з тобою повноцінну, нормальну сім'ю. Правда хочу. Але зараз ми просто потонемо.

– Максе, але ж моя черга на отримання пільгового житла для сиріт уже підходить! – у мені знову спалахує слабкий проблиск надії. – Мені в міськраді кажуть, що за рік-два, ближче до випуску, видадуть ордер. Мені просто треба довчитися! Братимемо більше нічних змін... Ми впораємося!

– І що в результаті? – Макс різко відштовхує мене від себе, і в його очах знову спалахує злість. – Ні освіти нормальної, ні кар'єри, робота за копійчану плату в зачуханому кафе? Нашій дитині точно не потрібне таке злиденне життя. Ми не готові, Соню. Крапка.

– Але в мене ніколи не було родини! Нікого! – голос остаточно зривається на хрипкий плач. Я закушую губу, щоб не заридати вголос. – Це мій єдиний шанс... Мені страшно, Максе...

– Ти не відступишся, так? – приречено і якось зовсім чужо дивиться він на мене.

Я не відповідаю. Тільки міцніше притискаю долоні до живота. Макс круто розвертається, хапає з вішака куртку й рушить до дверей.

– Це наша дитина, – ледь чутно летить йому в спину.

Слово «наша» важким тягарем зависає в повітрі. Чоловік застигає на секунду, а потім смикає ручку й виходить, навіть не озирнувшись:

– Я до Дані. Буду пізно, не чекай.

Двері грюкають, і цей звук здається мені судовим вироком. Ноги підкошуються, стають ватяними. Я ледь догрібаю до дверей, зачиняю їх на клямку і просто притискаюся спиною до холодного дерева.

Сльози, які я так сильно стримувала перед Максом, нарешті прориваються гарячою лавиною. Горло стискає спазм, аж дихати стає важко. Обхоплюю себе руками за плечі, намагаючись стримати тремтіння, але мене просто колотить.

«Клітини… Він назвав мою дитину просто клітинами», – крутиться в голові, і від цього слова всередині все випалюється дотла. Людина, якій я довіряла більше, ніж собі, яку вважала своїм усім, щойно запропонувала мені вбити те, що ми створили разом.

Задихаючись від плачу, виходжу в загальний коридор. Мені терміново потрібно вмитися, бо здається, що обличчя горить від сорому й болю. Біля умивальників, завішених чиєюсь мокрою білизною, якраз крутиться Машка. Вона закидає в сумку якісь речі, але, почувши мої схлипи, миттєво обертається.

Помітивши мій блідий, розмазаний від сліз вигляд, вона аж міняється на обличчя. Кидає сумку на тумбочку й миттєво підбігає ближче:

– Сонь... Ти чого? Ого... Що, Макс дізнався? – вона бере мене за лікті, заглядаючи в очі.

Я безсило киваю, ковтаючи сльози, і ховаюся обличчям у її плечі. Машка важко зітхає, гладить мене по спині своєю шорсткою долонею, але в її заспокійливих рухах відчувається якась безпорадність.

– І що він? Наполягає на аборті? – тихо питає вона.

– Він... він кричав, Маш. Каже, ми злидні, що жити ніде, що пальто нормального немає... – слова вилітають разом із риданнями. – Каже, що це просто клітини. А я не можу. Розумієш? Не можу!

Машка відсторонює мене, бере за плечі й серйозно, якось по-дорослому дивиться прямо в очі. В її погляді немає засудження, але є та жорстока правда, від якої я так панічно тікаю.

– Слухай мене, Соню. Витри сльози й послухай, – її голос звучить м'яко, але твердо. – Романтика у вас із Максом, звісно, щира. Дешева, але справжня, я ж бачу, як він на тебе дивиться. Але кохання дітям не допоможе. Дитина – це не просто «ми впораємося», це гроші. Великі гроші. А у вас за душею ні копійки. Макс злякався. І, якщо чесно, його можна зрозуміти. Хлопці в такому віці взагалі до батьківства не готові.

Вона заправляє мені за вухо пасмо темного, трохи кучерявого волосся, яке недбалим пучком вибилося із зачіски.

– Зроби про всяк випадок повторний тест зранку. Може, це помилка, і ти дарма тут серце рвеш. А якщо все точно... думай сама, Соню. Але тверезо, без оцих твоїх сирітських ілюзій про «ідеальну сім'ю». Сама знаєш, яке життя в гуртожитку.