Мені девʼятнадцять.
І я заміжня.
А ще, здається, трошечки вагітна.
Дивлюся на обручку й не вірю, що це не якийсь експеримент. Ми обоє студенти, у гуртожитку вічно пахне пліснявою й дешевим шампунем, на стінах не залишилося цілого шару фарби. Все потріскано і облізло.
В кімнаті все так тісно, що навіть подумати про "родинний затишок" смішно. Зате у мене є чоловік. Разом і в горі і в радості, так?
– Ти серйозно? – Маша, сусідка з іншої кімнати, вирячує очі, опускає погляд на наші кружки з інститутської їдальні і хмикає: – Весільний сервіз?
– Ага, – сміюся. – Найдорожчий.
– У вас романтика дешева, але щира, – філософськи підсумовує вона і серйозно дивиться: – та дітям це не допоможе. Зроби повторний тест, і як підтвердиться кажи Максові.
Киваю, ніби у мене є інший вибір.
– Я на роботу, старенькі самі собі продукти не довезуть. Заскочу ввечері, чи зранку вже побачимось, – Маша підводиться і тікає.
А я залишаюся з думкою, що дешева, не означає погана. Для мене, сироти, взагалі все, що пов’язано з "моїм", "сімейним", уже розкіш. Втім, варто зробити повторний тест, Макс невдовзі повернеться.
Здавалося, що ще довго просто вчитимусь, здаватиму семінари, бігатиму на нічні зміни в кафе, відкладатиму на кросівки чи новий светр. Але замість цього дві полоски на тесті перевертають все догори дригом.
Я дивлюся на них, сидячи на холодній плитці гуртожитського туалету, і в голові дзвеніло: "ні-ні-ні".
– Соню? – у двері грюкають. Це він, мій Макс, повернувся з пар. – Ти тут?
– Зараз… – голос у мене як чужий.
Виходжу, ховаючи тест до кишені. Серце калатає так, що, здається, весь коридор чує.
– Чудово! Я маю зустрітися з Данькою, у нього якась ідея та спершу хотів побачити мою кохану, – він тягнеться до моїх вуст.
Макс завжди залітає в кімнату як вихр – високий, широкоплечий, вічно скуйовджений. Він заривається пальцями в моє волосся і палко цілує.
Вичавлюю із себе усмішку, відповідаю. Та руки інстинктивно складаються на животі.
– Соню? – мій жест не приховується від коханого. Погляд різко змінюється на гострий, пильний.
– Ходімо в кімнату, – і перша рушаю, не те, щоб в кімнаті не буде зайвих вух, та хоч якась подоба усамітненості.
– Такий вигляд маєш ніби привид побачила. Або дізналась, що вагітна, – щойно двері за Максом зачиняються, він зупиняється серед кімнати.
На його обличчі блукає дурна усмішка. Він думає, що я приколююся.
Я відводжу погляд у підлогу.
– Ти… серйозно? – усмішка сповзає, поступаючись блідості.
Мені до смерті хочеться сказати, що це жарт. Що я просто невдало розіграла його. Але замість цього ледь чутно видихаю:
– Серйозно, Максе.
Тиша, що повисає між нами, здається довшою за найнуднішу лекцію з політології.
– Але ж… Ми завжди були обережні, як? – знесилено опускається на ліжко Макс.
Потискаю плечима:
– Схоже, ми щасливчики, котрі попали під той нуль-нуль один відсоток.
І знову тиша. Сідаю на табурет, зі столу поруч навіть досі не прибрала «весільний сервіз».
– Я знайду гарну клініку, – раптово промовляє Макс. – І з грошима щось придумаємо. Я їх знайду.
Тепер я не вірю своїм вухам:
– Ти серйозно?
– Так, не хочу тобою ризикувати.
– Ризикувати, – слово чіпляє перший тривожний дзвіночок.
– Звичайно, я читав у абортів можуть бути дуже негативні наслідки.
– Аборт? – слово застрягає поперек горла, на очі накочуються сльози. Руки самі собою лягають на живіт.
Мені навіть подумати про таке страшно!
– Ти ж не хочеш її залишити, чи не так? – з натиском питає.
Мовчу. А що казати?
– Соню! – підривається, чеше потилицю. – Озирнися навколо! Ми живемо в обшарпаній кімнатці три на чотири метри! У тебе навіть зимового пальта нормального немає, ти в куртці минулорічній ходиш! Як ти збираєшся піднімати дитину? На які шиші?!
Знаю! Розумію. Але від цього не легше.
Я все знаю. Все розумію. Але серце кричить зовсім інше:
– Я не вб'ю власну дитину!
– Та її ще немає! Це просто клітини!
– Звідки тобі знати, що там є, а чого нема?! – зриваюся на крик, дивлячись йому прямо в очі.
Ми важко дихаємо, міряючись затятістю. За кілька довгих митей Макс важко зітхає. Його погляд пом'якшується. Він підходить, обережно обіймає мене за талію, притискає до себе:
– Маленька моя… Ну почуй мене. Я хочу мати з тобою повноцінну, нормальну сім'ю. Правда хочу. Але ж подивись… – він красномовно обводить поглядом наші злидні. – Зараз не час. Ми просто потонемо.
– Максе, але ж моя черга на отримання пільгового житла для сиріт уже підходить! Мені в міськраді сказали, що за рік-два, ближче до випуску, закриють списки й видадуть ордер.– у мені знову спалахує слабкий проблиск надії. – Мені просто треба довчитися тут!
– А як ми його закінчимо з немовлям на руках? Хто з ним сидітиме?
– Потіснимося тут… Братимемо більше нічних змін. Не обов'язково бути відмінниками, дипломи ніхто не дивиться!
– І що в результаті? – Макс різко відсторонюється, і в його очах спалахує злість. – Ні освіти нормальної, ні кар'єри, робота за копійки в зачуханому кафе? Кому потрібне таке злиденне життя? Нашій дитині точно ні. Ми не готові, Соню. Крапка.
– Я знаю! – голос остаточно зривається на хрипкий плач. Я закушую губу, щоб не заридати вголос. – Але в мене ніколи не було родини! Нікого! І це мій єдиний шанс її отримати. Мені страшно, Максе…
– Ти не відступишся, так? – приречено і якось чужо дивиться він на мене.
Я не відповідаю. Тільки міцніше притискаю долоні до живота.
Макс різко розвертається, хапає з вішака куртку й іде до дверей.
– Я не хочу робити аборт, – летить йому в спину. – Це наша дитина.
Слово «наша» важким тягарем зависає в повітрі. Макс застигає на секунду, смикає ручку дверей і виходить, навіть не озирнувшись:
#1047 в Любовні романи
#486 в Сучасний любовний роман
#284 в Жіночий роман
дуже емоційно, незапланована вагітність, кохання всупереч всьому
Відредаговано: 13.06.2026