РОЗДІЛ 15 "Денис. Коли минуле стукає у двері"

Яких  у   житті  тільки  не  буває збігів,  — з цією  думкою  бажаю  Тетяні  гарного  дня  та далеким  поглядом  проводжаю її  до  дверей  мерії.  Сьогодні  ми   приїхали  значно пізніше,  тож жінці   доводиться  замалим не бігти  на  роботу  й   на  ходу  відповідати  на  численні  телефонні  дзвінки.  А запізнились  ми  через мене.  Бо ті  кляті  збіги  не давали  спокою вчора,  вночі  і   ще на ранок  затуманили  мозок. 

Ні,  банальна  випадковість,  між мною  і  синами   дівчини  абсолютно нічого  спільного  немає.   У них є  батько. У  такої  ефектної шатенки  свого часу  однозначно  не  було  відбою  від  чоловіків.  І  мені  повинно бути байдуже  на  її колишнє, бо ми  цілком  чужі  людини.

А очі  вперто  чіпляються  за  худорляву  фігурку, яка  зникає  у  темній  пащі  адміністративної  будівлі,  і  серце  шалено  б’ється,  варто  вдихнути на повні  груди аромат  її  парфумів,  полишених в  салоні  моєї  машини. 

   До речі,  ми з хлопцями  зробили  кілька  світлин, котрі  необхідно  відправити  їхній  матері.   Діставши мобільний  телефон  з кишені  куртки,  гортаю  галерею та  подовгу затримуюсь  на  зображеннях Романа  й  Ростислава.   Гарненькі,  майбутні  богатирі,  мамина  гордість, радість,  впевненість. Ні,  родима  пляма  — випадковість і  не  більше. 

Надіславши  Тані  фотографії  з чистою  душею відправляюся  додому. Сьогодні  сестра  після  чергування,  тож я  посиджу  з малим,  а  вона  тим часом   поспить. Вічний  дефіцит  грошей  змушує    з такою малою дитиною працювати.   Школа її.

Вдома  застаю  метушню.   Сестра  намагається  одночасно зварити, прибрати,  і  синові  час  приділити.

Схоже,  мої  руки зайвими  не  будуть.

— Сонце,  я  візьму  Єгора  на  вулицю  погуляти.  Погода  морозяна,  але тихо й  сонячно.  А ти  встигнеш владнати   домашні справи, — пропоную їх з  порогу,  не поспішаючи  знімати куртку. Впевнений,   від  шикарної пропозиції  не  відмовиться. 

— Ох з цими  зубками  бідолаха  нікому спокою  не дає,  —  втомлено відповідає  вона. — Зараз хвилиночку,  я  тільки  у  теплий  комбінезон одягну  нашого   богатиря. 

Поки  вона  займається  з хлопчиком, я  витягую  у  під’їзд коляску,  повертаюсь  за  племінником.  Як сподівався,  оперативності  молодої мами  можна  позаздрити, й  мій  маленький  друг  красується  в  теплій  зимовій  одежині. 

— Пробуй  носика,  щоб не  замерз,  — летять у спину  настанови,  на які  киваю головою.  Ми  ж чоловіки,  і  самі  розберемось. 

На  вулиці  Єгор  поводить  чемно й  добросовісно  роздивляється  по сторонах.    Він обожнює гуляти,  особливо  з  дядьком, який дозволяє  робити  все,  що заманеться.  А як іще  дитині  пізнати  світ?   Це не можна,   те не роби,  туди не йди… Ні!  Дитинство  повинно бути  зі  збитими колінами й  чималим досвідом,  здобутим  на  власних  помилках.  Під час  прогулянки  раз  за  разом  перевіряю мобільний  телефон,  чи немає сповіщень  від  Тані.  Хочеться  знати,  чи вразили  жінку  світлини. Мовчить. Душу  щипає   неприємне  розчарування. 

Якщо   знайома  не  звертає   на мене увагу,  то чого не скажеш про колишнього  колегу  й  доброго   друга, який  буквально  розриває  настирливими дзвінками  мій  мобільний  пристрій.  Загалом  я  знаю,  чого   так  інтенсивна  намагається  достукатись.  На днях  у  нього  був  день  народження,  який   лише  сьогодні   вирішив  відсвяткувати  з друзями.  Розмах його  гульбищ  я  доволі  добре  знаю,  тож йти  й  загубитись  до ранку  нема жодного  бажання. 

Так  триває  десь  пів години.   Моє   терпіння, на  жаль,  виявляється  не  безмежним і  без особливого  ентузіазму  підіймаю  слухавку.  

— Старий  привіт!   Ти куди  зник? До тебе  не  достукатись. Ставши  цивільною людиною,  зовсім  забув  про старих  друзів.    До речі,  маємо  сьогодні  прекрасну  можливість  зустрітись. Я святкую  день народження,  тож   навіть  не думай  відмовлятися.   О четвертій чекаю  на тебе у своєму  будинку. Посидимо, так  би мовити,  без сторонніх  очей. 

— Друже,  я  ж на  роботі. Хіба  приїду на  годину-другу,  а  потім  відлучусь.

— Як  буде зручно.    Посидимо,  поговоримо,  розкажеш як  влаштувався. 

— Та  нормально   влаштувався.  Але дійсно  розкажу  при зустрічі. 

Позитивний настрій  колишнього   колеги  передається  навіть  через  значну  відтань.  З останніми подіями в  житті,  я  зовсім  ігнорував  товаришів і  посиденьки  в  чоловічій  компанії.    Сподіваюсь,    дружини відпустять  своїх  благовірних  без  супроводу,   і  ми  нормально  потеревенимо. Звісно,  вживати  алкоголь  не буду,  бо слід довезти  Тетяну.  Морально  відпочину  й  дізнаюсь  про  останні  події.

 З малим  гуляю   десь  годину,  і  коли  він втомлено  потягується  у  візочку  та  починає  пхинькати   від одноманітності,  відправляюсь  з юним  чадом  додому.    

Ближче  до зазначеної  години серце  крають сумніви.  Можливо,  попередити  Тетяну,  що   буду  зайнятий,  відпроситись  у  неї  та  нормально  посидіти  з друзями? А   можливо,  у  неї  також  були  плани  на вечір?  Наприклад,  вчора  ми гарно провели час.  А,  можливо,  їй  знову  потрібна  моя  допомога  і   я  знадоблюсь  раніше?  Питання  за  питаннями  нещадно штурмують  мозок. Їх так  багато,  що  не  знаю   чим  зайняти руки. Он  ножі  вже  гостріші   бритви. 

Щоб  я  дійсно  не  передумав,  друзі  з  колишньої  роботи    нагадують  про  заплановану  зустріч.  Відмовитись  і  дати  задню  точно  не  вдається. Тому     волею-неволею  відправляюсь  до  знайомого  будинку  на  околиці  міста. Раніше я  вже  бував  там. Гарне  помешкання і  доволі  просторе  для  значної кількості   гостей.   Для  великої сім'ї  у  самий  раз.