РОЗДІЛ 14 "Денис. За лаштунками її життя"

Звичайна кава переросла у спільну вечерю. Здається, я повністю втратив здоровий глузд. Так  нарадив  сирів і вина, що тепер  разом відправляємось до Тані додому готувати вечерю.

Взагалі-то я не сподівався почути такої пропозиції з її вуст. Я поставив провокативні запитання, але дівчина вирішила підіграти, і тепер ми обоє почуваємось не у своїй тарілці.

Щоб якось прикрасити незручну мовчанку, я розпитую про уподобання у стравах.  А ще розповідаю про веселі випадки з дитинства, коли ми разом, усією сім'єю збирались на кухні і готувались до новорічних свят. Приємний спогад трішки розряджає атмосферу.

Припаркувавшись біля будинку, витягую численні пакети з багажника. Заодно хапаю чохол з пальтом, яке я вже встиг забрати із хімчистки.

— Я допоможу, —  щебече поруч знайома. Забравши вішак зі своїм верхнім одягом, вона відкриває двері під'їзду, справляється з ліфтом. Поки підіймаємось до квартири з номером вісімдесят вісім, ловлю відображення дівчини у дзеркалі. Їй доводиться докласти максимум зусиль для збереження здобутого роками досвіду тримати на обличчі маску невизначеності. Професіонал. Але ж я на рівні інтуїції відчуваю її внутрішнє тремтіння, її страх зробити один неправильний крок. Таня занадто довго була самою. Я ж навпаки, маю свіжу рану на серці, яка змушує гальмувати і не перти на дівчину танком. А ще я боюсь зробити помилку, яка коштуватиме мені спокою. Я боюсь знову відкрити свою душу  прекрасній половині людства.

Так, ми тільки повечеряємо.  Пограюсь з малими, допоможу нарізати овочі, і все. Ні грамом більше.

Двері кабіни прочиняються. Ми мовчки виходимо до дверей її житла. Таня, перед тим як прокрутити ключ, озирається. У шоколадних очах читається сумнів, чи дійсно все зараз відбувається наяву.

— Ти перший чоловік, не рахуючи робітників, який заходить у мою квартиру, —випалює на одному подиху.  —У мене навіть взуття змінного немає.

— Маленька неприємність, яку я переживу, —  сміюсь з її аргументу. А в той самий час у голові аналізується зізнання Тані, яке підтверджує мій попередній здогад. Чоловік у її житті відсутній. Мимоволі напрошується питання, хто ж батько її хлопців? Невже гордо втік, почувши про вагітність дівчини?

Намагаюся відігнати роздуми й сховати незручні питання глибоко в душу.

— Добре, —  чи то мені, чи то собі говорить власниця квартири. Вона повільно вставляє ключ, прокручує і з порогу додає: — Я вдома!

З кімнати одразу показується гувернантка, за нею вибігають хлопчаки, які з дитячою щирістю кидаються обіймати неньку. Але в останню хвилину знову ховаються за спину няні. Моя поява їх лякає. Діти бояться чужинців.

— У нас гості, — вимовляє вона. — Зараз роздягнемось і будемо знайомитися.

Гувернантка  за крихітну  секунду  ковзає по мені з  голови  до ніг,  і  в тому  погляді  стільки   жіночої цікавості,  що  я готовий  спалахнути від  сорому.  Але  чоловік  я  дорослий  й  одразу  беру  себе в   руки. Не вистачало звертати  увагу  на  когось,  окрім  Тетяни. Останній  подібний  поворот  явно  не  сподобається. 

— Ви не самі?  — оживає  няня і  береться  відносити  пакети  на  кухню.

— Дякую,  моя  люба,  — Таня  поспішає випередити  дівчину.  — Ми сьогодні  залишаємось вдома,  тож   ви  вільні. Хлопцям я  сама кашу  зварю. 

У голосі    жінки звучать  владні  нотки,  ніби вона  відає  наказ  чи  розпорядження. Можливо,  спрацьовує жіноча  ревність,  бо  погляд  няні  виявився  занадто  відвертим?

— Звісно,  —  дівчина  розчарована.  — Я  вам  не заважатиму. Хлопчиків  покупала,  ліжечка  перестелила. За вами  залишиться  тільки  вечеря.  Гарного вечора. 

Попрощавшись  з малюками,  вона  кулею вилітає  з квартири.  Скажу  чесно, без неї дихати  вільніше. І мені,  і  Тетяні.  

— Ну, що? Покажеш  де в  тебе  кухня? — звертаюсь,   просуваючись  вглиб   помешкання. — І,  звісно,  представ своїм  хлопчикам  ближче. Я  прийшов  без  подарунка,  але  наступного  разу  обов’язково  захоплю  гостинець. 

Квартира    у  знайомої  просто  величезна.  Гарна,  простора,  із сучасним  ремонтом,  дорогою  технікою та   тим  затишком, який  здатна  створити виключно справжня  господиня. 

Мені  подобається  житло  дівчини,  місця  для  малюків  достатньо.  І  на свій  особистий  простір   власниця  виділила  квадратні  метри.   Кинувши  харчові  продукти   на стіл,  повертаюсь  до Тані, яка  возиться  з  малими. 

— Он  ванна,  — показує  на  вузькі  двері. 

Я справляюсь  швидко. Про себе  відмічаю  ідеальну  чистоту  повсюди.  Не знаю,  хто  прибирає,  сама  жінка  чи  платить  гроші,  але  відчувається  турботлива  рука.   

У  коридорі  ловлю  розмову  жінки  із синами.  Вона  завзято  пояснює,  що сьогодні  дядя  їхній  гість, і  буде  з ними гратися,  а ще   допоможе мамі  готувати  вечерю.  Хлопчики  доволі  маленькі,  але  серйозності,  успадкованої  від  матусі,  їм  не позичати.

— І так, Роман  і  Ростислав, — святково  представляє  малих  джентльменів, які  величезними очима  вивчають  незнайому  персону.  Абсолютно однакові. На сьогоднішній  вечір  головне  запам’ятати, хто у  що вдягнений. А  деталі  потім. 

Виявляється Ромич одягнений  у  блакитний  комбінезон і  більш  рухливий, активніший,   серйозний.  Рос —  у  жовтому  боді. На  їхньому  фоні  я  виглядаю  зовсім  величезним суворим  дядьком,  джином.