РОЗДІЛ 13 "Таня. Манка і кава"

Рівно  о  вісімнадцятій  набираю  номер  телефону  Дениса.  З кожним  наступним  гудком у душі  стривожено тремтять  невидимі нотки,  адже  я  не лише   знову з ним  зустрінусь,  поїду  додому,  а,  перш за все,  виконаю  обіцянку — сходжу  у  кав’ярню. 

— Звільнюсь  через  десять  хвилин,  — вимовляю  у  саму  трубку,  намагаючись  з останніх  сил  не  видати хвилювання. Передчуття  щемливо  дере у горлі. На  другому  плані  роздається  дитячий  плач. Інстинктивно  зриваюсь  на  ноги,   крик  плутається  з голосами,  розмовою,  які  не розібрати. Мої діти?  Ні!   Няня  б  зателефонувала. 

— Так,  я  буду,  — чоловік  намагається  перекричати шум. Наступної  миті  щось  з  гуркотом  падає на  підлогу,  розбивається,  а  Денис  смачно  характеризує власну  необережність.  — Не хвилюйся,  я встигну.

Він поспішно вимикає  з’єднання,  а  я  усміхаюсь  сама  до себе.   Хлопець   наче  ковток  свіжого повітря,  наче  келих  дорогого  вина,   наче  згадка,  що я  просто  жінка  й  у  моїх  грудях  стукотить  серце,  яке  не проти  закохатись.  Останню   думку  відганяю  геть.  Не вчасно,   не доречно,  не  етично. 

Поки маю   хвилину,  набираю  подругу  Лору.  Ми  не  розмовляли  кілька днів і  вона  ні словом,  ні  духом  про кардинальні  зміни,  що  мало  не  кожного  дня  валяться на  мою голову. 

Звісно,  погане  передчуття (подруга  однозначно  не  схвалить  мого зв’язку із  Сантою),  не дає спокою,  але вона   єдина,  кому  можна  довіритись  і  вилити  душу. 

— Привіт, Таню! —  чую знайомий голос,   власниця  якого  кудись  катастрофічно  швидко  поспішає.  Здається, у когось вже почались  новорічні  клопоти   й   операція «встигнути все  до бою курантів».  Я  зовсім  забула,  що   давня  знайома  хотіла  придбати  шикарну  декоративну  ялинку  і якісь  чудернацькі  іграшки, які  обов’язково привертатимуть  удачу  в  наступному році.  — Я  по магазинах  пішла. Ох і  народу кругом,   не  приступитись,  не  подивитись. Даремно  я  минулого тижня не  купила  новорічну красуню  й  прикраси. А  ти   ще на  роботі? Може складеш компанію?  Я  в  ТЦ «Квартал».

— Ларисо,  не можу,  вибач. У  мене сьогодні  зустріч,  неофіційна.

Небо,  я   ж трішки  прикрасила,  але   цього  вистачило,  аби  подруга  різко  загальмувала  і, мабуть,  на  все  горло вигукнула:

— Ти знайшла  чоловіка?

— Батька  своїх дітей.

Ні,  протипоказано подібним  чином  ошелешувати  людей.  Ступор є  першою реакцією. Кашель — закономірно  другою.

— Ти ж бачила  його,  сама  обрала. Що знову  не так?

— Ми знову  зустрілись. Його звати Денис.

— Ти з глузду  з’їхала? Через твої  витівки  я  не мандаринки  їстиму  під  ялинкою,  а   безоплатну  кашу  у в’язниці!    Тетяно!

— Та  не  репетуй! — і  навіщо тільки  розпатякала. Тепер нарікай  на  саму  себе.  Мабуть, у  голові  Лори  вертяться  найгірші  сценарії  завершення  її  квітучої кар’єри. — Знайомий   допоміг  знайти  водія,  і  за  дивним  збігом  обставин ним виявився  Санта! Уявляєш? 

— Ні! — звучить тверда скептична  відповідь. — Так не буває.  Я ніколи  не повірю,  що ти зумисне не шукала  зустрічі  з  чоловіком. Ти ж до себе  на кілометр  жодного  представника  сильної статті  не  підпускала! Все  принца  з клініки  виглядала.

— А я,  наївна,  думала,  що   ти  порадієш  за  подругу, — обурено  висловлюю  свою  думку.    Я  ж  так  розраховувала  на  підтримку  та   надійне плече.   А все  обернулось  до  мене  протилежною стороною.   

— Люба  моя,  я  бажаю  тобі  тільки  щастя  і  прошу  одного:  не роби  поспішних   кроків.   Хтозна,   що у   цього Санти в  голові.  Ще почне  шантажувати  дітьми.

Мій  Денис  не такий!  Він  не пхатиме  палки  в  колеса! І він  не зрадник,  як  вважає  Васильович. 

— Мені  необхідно йти. Денис  приїхав, — якомога  рівнішим  тоном  повідомляю  знайомій  та  поспіхом  накидаю  пальто. 

— У вас  побачення?

— Ні,  він мій  водій. Але зараз  ми  йдемо на каву. 

— Ох, будь уважною, Танечко.  Я    лечу  на   семінар,  повернусь  через  чотири дні й  ти все мені  детально розповіси. 

— Домовились,  — коротко  відповівши,  зітхаю.   Знову  я сам  на сам  зі своїми  сумнівами і  трепетним  відчуттям  щастя. 

Не встигаю   відключитись, як  екран  телефону   загоряється   повідомленням  від  Санти,  мовляв,  він вже очікує  під  стінами  мерії.  Обводжу  поглядом  кабінет і  приходжу  до висновку,  що уявлення   не маю,  як  могла  тут  залишатись  довше ніж на  одну  хвилину по завершенню робочого дня. Таки правду  говорять,  що  серце,  переповнене  бентежністю,  здатне  змінювати  наші  погляди. 

Денис  зустрічає біля  автівки. До речі,  своєї.   Допомагає  присісти  в  салон  і  з  неприхованою цікавістю  розпитує  про пережитий  день.  Своєю  чергою  розповідає  про  племінника,  у  якого занадто  болюче  прорізається  черговий  зубчик.  Про  хлопчика   горить з любов’ю.  Вочевидь,  у  нього  прекрасні  стосунки  із  сестрою. 

— У  моїх Романа  та   Ростислава   також  були  проблеми з  першими,  — ділюсь  спогадами,  намагаючись  не  дивитись  на співрозмовника. Не вистачало  послизнутись  на рівному  місці   й  видати  свою таємницю. — А зараз трішки легше.