РОЗДІЛ 12 "Денис. Підозри"

Чи можна  довіряти  жінці,  яка   обманула? Нехай  раз,  нехай   причини вчинку  не  зрозумілі, але ж вона  нахабно обвела  навколо пальця?

Нормальна  людина   відповість,  що  ні!  І правильно   зробить, уникаючи спільного завтра  з  брехухою.  Та,  мабуть,  я  таки  не нормальна  людина,  тому  що, по-перше,  поцікавився   її самопочуттям,  по-друге,  нагадав  про обіцяну каву.

Вчора, підкинувши   Тетяну  додому  та  не  маючи  жодних справ   чи  бажання  повертатися  у  квартиру  сестри,  залишився  неподалік  її будинку. Взяв  кави,  увімкнув  радіо  й  банально  роздивлявся поспіх   міста  за вікном.  Автомобіль  служби таксі одразу  привернув   увагу  жовтою   шашкою.   І яким  же  виявилось  здивування,  коли  з під’їзду,  озираючись на різні сторони  вискочила,  моя знайома.   Слід  відзначити,  доволі  швидко  залишила  свою  квартиру.  Якби я  був  потрібний,  могла  набрати. А так ні,  зумисне відправила  водія,  наче  злякавшись  небажаного свідка.

Пережитий стрес,  пов'язаний  зі   зрадою колишньої,  взяв  гору  над  здоровим  глуздом,  і  я,  переховуючись  та  укриваючись,  простежив  маршрут руху  Войтович.  Виявляється,  дівчина  повернулась   на  роботу.  Щось всередині перетворилось у грудку.

Я  не став  чекати,  поїхав  додому,   допоміг  з  племінником. 

А на  вечір  не витримав  думок, котрі  нещадно  штурмували  мозок,  і написав  їй. Просто спитав  як  почувається.  Просто  вирішив  вчинити  як  справжній  джентльмен,  просто  як  два  додати два хочу  знати,  що  в  біса  відбувається  у  її житті.  Адже   наїзд  — не випадковість.   Чи не так? 

Увесь  спектр   питань  світиться  у  моїх  очах.  Емоції  важко   подавити.

— Привіт,  —  Тетяна  вітається,  порівнявшись  із своєю автівкою, яку  я  вже встиг обчистити  від снігу  та  добряче  прогріти.

У руці  вона  тримає  великий  пакет,  зверху  з нього визирає вчорашнє   постраждале   пальто.  На  обличчі  легка  усмішка,   що вмить  злітає,  варто шоколадним   очам  стикнутись  з  моїми.  Тінь  підозри  мелькає  порцеляновим  личком. 

— Щось  сталось?  — запитує,  ледь  приховуючи  розчарування. У відповідь невизначено  знизую  плечима.

— Та ні. Маєш  гарний  вигляд.

Тетяна  поправляє  поли  довгого  кремового пуховика і  збентежено переступає  з ноги  на  ногу. 

— Ми можемо   дорогою   заїхати  у  хімчистку? Необхідно  відати,  — киває  головою  на  ношу, від чого довге кучеряве  волосся спадає хвилею  на  худорляві  плечі,  виблискує  супроти  морозяного  сонця  дрібними іскорками.   Красуня.  Їй  не можливо  відмовити.

— Звісно.  Заради   твоєї усмішки  хоч  зірочку  з  неба. 

— У  мене дійсно  хороший  настрій, а  ось  ти  трішки  набундючений. 

З обережність говорить та  ховається  у  салоні. Я  прикриваю  за  нею дверцята  і  вже  за  кермом відповідаю:

— Погано  спав. Думки  про вчорашній  випадок  не  давали спокою.   

— Не  вигадуй,  — вона  поспішно махає  ручкою.  — Все  давно в  минулому. А мені   слід  бути  уважнішою.

Розмову  перебиває  стільниковій  у  її  сумці.  Тетяна   важко  видихає,  побачивши контакт,   перепрошує,  мовляв,  турбує  бос  і  не в  правилах  ігнорувати його  величність  мера.  Говорять   швидко,   уривками фраз  або короткими словами.

—  Необхідно  терміново  зайти,   — пояснює  дівчина,   вимкнувши  з’єднання. 

— У  тебе  дуже  відповідальна  робота,  нічого  не вдієш. Шкода,  твоїм  хлопцям  мало дістається  матері.  Ось у   мене  є племінник,  я  часто  допомагаю сестрі,  тому  знаюсь на подібних  тонкощах.  Ніхто  не  замінить  дітям  рідної неньки.

— Я  звикла  за все  відповідати  сама.  І  забезпечувати  себе  також. Мої  діти  — єдина  радість  у  житті та  стимул рухатись вперед.  Доводиться  жертвувати  важливими речами, аби  вони  мали  не менш необхідні  блага,  такі  як  їжа та  дах над  головою.  

— А…

А  де їхній  батько  я  в  останню  секунду  передумую  запитувати.  Ковтаю  фразу,  і  натомість погоджуюсь  самотужки доставити  її  пальто у  хімчистку.   

Тетяна   дивиться  такими очима,  наче  я  запропонував  зірку  дістати з неба.  Схоже,  вона  зовсім  не  звикла  до  найменшої сторонньої   допомоги. 

Бажання   хоч  якось  підтримати посунуло  підозри  у  серці  на  другий,  далекий  план.