РОЗДІЛ 11 "Таня. Сполохані думки"

— Він пішов?  —  ставлю  питання,  швидше адресоване  собі,  ніж няні   моїх  хлопців.   Перед  очима  пробігає  картина,  що відбулася хвилину  тому. Я назавжди   запам’ятаю  очі Санти,  котрими  роздивлявся  моїх  дітей,  наших  синів.  Небо,  чоловік  однозначно  запідозрив  обман!  Він був  настільки  ошелешений,  що  під  моїми  ногами  попливла  підлога.  

А  Роман  і  Ростислав  дуже схожі  на  нього.  Здається,  навіть гувернантка  помітила  спільні  риси. 

Дівчина  навпроти  невизначено  знизує  плечима,  мовляв,  чого  причепилась  і  розбирайся  зі  своїми чоловіками  сама.   Вона відводить  дітей  у кімнату,  а  я   кидаюсь  перевірити,  що відбувається  у  під’їзді. Денис  стоїть  задуманим,  не поспішаючи  йти  геть. 

Я   забуваю  як дихати. А  якщо  заріз  він  постукає  у  двері  та зажадає  пояснень?  Якщо спитає,  як  хлопців  по батькові,  або попросить  їхні  документи. Що тоді?  Викручусь?   Навряд!

І  навіщо  я  піддалась  на  спонтанний  порив серця?  Тепер все  моє  звичне  життя  руйнується  подібно  картковому   будинку. 

— Я  заварю чай  з меліси,  — долітає  до вух  голос  няні. 

— Дякую,  і  кинь,  будь ласка,  три   ложечки  цукру.   Глюкоза  мені   не завадить.  

 У  коридорі  знімаю  брудне пальто.  Його також  необхідно  відправити  у  хімчистку.   З такими  темпами   зовсім скоро доведеться   витрачатися  на  новий  верхній  одяг. 

Від  останніх  подій  голова  йде  обертом.  Спершу  напад,   а я  впевнена  у  тому, що був  напад  на всі   сто  відсотків.  Тепер діти та їхній татко.   

Справи  не терплять зволікань.  Якщо  із  Сантою я  розберусь  пізніше,  то  зараз  необхідно   поставити  Васильовича до відома  й  детально  переповісти йому  обставини,  через які  зовсім  скоро  я  боятимусь вийти  з будинку.  А про дітей взагалі  мовчу. Ці  бандити  вчиняють  бешкет серед білого дня, і  про  їхні  наступні  кроки  страшно  подумати. 

Поки  переодягаюсь,  викликаю  службу  таксі.  Хлопці  починають   пхинькати, вимагаючи  мами. Я  цілую  їх  у  голівки та  обіцяю  вихідні  провести  у  їхній  компанії. Та  вони  занадто  маленькі, аби  розуміти, що таке   наступні  вихідні, і  зайнятість дорослих.  У такі  миті я  почуваюсь  найгіршою мамою на світі. Інші дітки  зростають   під  постійним наглядом  матусь,  а мої  змушені  чекати  неньку з  роботи, визирати її,  радуватись  крихтам  спільного  часу. У  цьому  вся  складність  самотньо  жінки. Ти змушена  працювати за чотирьох і  не чекати  допомоги  зі  сторони, навіть  у  найменших дрібницях. 

Звісно, у  мене  є батьки,  але  вони занадто зайняті  вихованням  інших своїх онуків,  з котрими  проживають в  одному  будинку. А  жити  їхнім коштом, якось   низько  і   не  достойно  самодостатньої  дорослої  людини. 

— Обіцяю,    я  сьогодні  не  затримуватимусь  в  мерії,  —  цілую  своїх Денисовичів.  —  Чесно-чесно. 

— Мама, — зі сльозами  на  очах  біжать вслід  хлопці. Гувернантка  проявляє  увесь  професіоналізм,  підхоплюючи  малих  під  руки  й  забавляючи можливими й  неможливими способами. 

Мабуть,  вони ніколи  не звикнуть відпускати  матусю.  І я  люблю їх до втрати  пульсу,  але обов’язки  женуть  вперед, змушуючи  жертвувати   особистим  і материнським покликанням.  

Машина таксі  очікує біля входу.   Я  одразу   заплигую всередину  і  прошу  відвезти  мене  у головну  будівлю  міста.  По  дорозі маніакально   озираюсь  по   сторонах чи  немає переслідувачів. Висловлю  шефу  претензії  негайно виставити  негласну  охорону.  Бо через його  не  надто  чесні  оборудки  дістається  мені.

Якоїсь  миті   в  око  впадає  автівка Дениса. З  переляку  бути  поміченою  чоловіком,  якому  обіцяла  залишатись вдома і якого  відправила  на  решту  дня,  відсахуюсь  до спинки  сидіння.   Ні,   мабуть,  здалося!   Розвивається  параноя. 

Шефа  застаю  за  своїм  звичним  ділом  — розмовою  телефоном.    У  кулуарах   поговорюють,  що   у  його постійному   особистому  доробку  завжди  рахується  молода  коханка. Старому  лисові   наразі  приписують  роман  з місцевою   скандальною  активісткою.    Схоже,  мого  дорого  боса  тягне на ризиковані  кроки  не  лише  на  робочому  фронті.  Ніби немає  жодних проблем  він сміється,  аж  луна  котиться  у  приймальню. Помахом  руки  запрошує  пройти  всередину,  проникливо  сканує  з голови   до  ніг  вузькими  щілинками-очима.  Нарешті  відкладає   мобільний  пристрій та запитує,  куди  зник   мій  ранковий костюм. 

Я  випалюю  як  на сповіді   неприємну  історію. 

— Що  запропонуєте?  Мені  відверто погрожують,  нападають на багатолюдній  вулиці. Скажете,  випадковість?  Я,  наприклад  не вірю  у  подібні  збіги.

— І  я  не вірю. Тьму  спершу   необхідно  перевірити  коло  спілкування. Почнемо  з твого.  Наприклад, твій  водій.  Як  гадаєш,  він випадково  опинився  поруч,  випадково  врятував?   Принаймні  я  не чув,  щоб  підлеглий  з доброї  волі  привозив  каву шефові. 

Слова  керівника  боляче ранять  самолюбство. Я  відмовляюсь  вірити  у  зрадницький  характер  батька   моїх хлопчиків. Денис  інший,  і  він  вже у  моєму  серці. 

— За водієм  спостерігатиму,  — неохоче  бурчу.  —  До сесії  залишилось  зовсім  мало часу. 

— Будь  обережною,  Тетяно.