РОЗДІЛ 10 "Денис. Випадок"

Денис, Денис,   Денис! І   що ти робиш? Зовсім  з глузду  з’їхав?  Мало  тобі  пригод  з Інною, то   ти знайшов  постійно  зайняту  жінку, у  якої  протягом дня  немає вільної  хвилини,    та  ще на  додачу  припхався   під стіни  її  роботи   з двома  паперовими стаканчиками кави. А міг  просто  почистити  її  автомобіль,   оглянути  його,   випробувати,  і  за  першим  дзвінким    забрати    додому. 

Проте,   колишні  рятувальники  легких шляхів  не  шукають.  І  тепер,  я   дивлюсь  на  сіру  будівлі  мерії,  чекаю  на  Тетяну,  і  шляху  назад  немає.  

Я  ніколи  не  помічав  за  собою  здатності  вчиняти  необдумані  кроки  чи   йти  на крайні  міри, випробовуючи  долю і  фортуну.  Обдумано,  по накатаній   котився  життям,   особливо  не  натикаючись  на  горбки. Звісно,  виключенням  стала  зрада  колишньої.  А зараз я кидаюсь  від  невідомості  до  приреченості.  Переводжу  погляд  на  місткості  з  духмяною  рідиною.    Перш   за все  я  хотів   зробити приємне  новій  знайомій.   Крім  того, налагодити контакт,  оскільки попередньо  у  нас  обох  особливо  не  було  досвіду у подібних робочих стосунках.

Тетяна  виходить з  масивних  дерев’яних  дверей та  одразу  закутується  в  пальто.   Про себе  відмічаю,  що  воно тоненьке  та  не   по сезону. Зазвичай  жінки  її статусу  красуються  у  дорогих,  вишуканих  шубах. 

 Вона  привітно махає   рукою.  Я  вкотре  відчуваю  зніяковіння.   Щось  я  зовсім  не  тягну  на  пересічного  водія.  Зі  сторони складається враження,  наче турботливий  чоловік привіз   кави   дружині,  аби  вона  зігрілась   та  за  приємною  розмовою  з  ним   трішки  відпочила  від повсякденної  офісної рутини.  У  відповідь  киваю  головою,  роблю  вдих  на повні гурди. Губи  самі  розтягуються  в  усмішці.  Поруч  з Тетяною  вона самостійно приклеюється  на  обличчя. 

 Ось  знайома  озирається  по сторонах,  ось  робить один крок  у  напрямку  дороги,  другий…

— Стій,  — кричу. Стаканчик  падають  додолу,  я  буквально  зриваюся  з місця.  А  Таня  не  чує,  щось  нишпорить у  кишені. Вочевидь хтось  телефонує.  Нишпорить  і  не  бачить  тонованого  чорного  позашляховика, який  на  шаленій   швидкості  несеться  прямісінько  на  неї.  — Стій, Таню, стій!

Мої  слова  таки  долітають  до  адресата,  проте  діють  з  точністю  до  навпаки.  Жінка  спершу  підводить  на   мене спантеличений  погляд, і  вперто  крокує  вперед. 

 З  нелюдських  сил я  роблю  різкий  випад вперед і  буквально  валю  жінку  на  землю,  опиняючись  на ній. А  позаду  пролітає  клята  машина,  водій  якої  навіть  не тисне  на  педаль гальм.   Понісся,  зникаючи  за  рогом. Зопалу  не встигаю  запам’ятати  номера,  щоб  повідомити у  поліцію. 

Хоча,  поліція  опиняється  на  другому  плані,   бо  Таня переймає  всю  мою  увагу. 

Не знаю,  скільки  часу  ми ось  так   лежимо  на   узбіччі.  Краєм  ока  ловлю  зівак,  краєм  вуха  чую  лемент  жіночки,  яка  вимагає негайно викликати  швидку.

Все  це  краєм. Тому  що я  буквально тону  у  шоколадних  глибинах,  розчиняюсь  у  блідому  обличчі,  лечу  у  небо  разом  з  парою,  що клубками  в’ється  з  ледь  розтулених  губ під мною.  Вона  вся  під  мною.  І жар тіла,  не зважаючи  на  недвозначність  ситуації,  проймає крізь  одяг.  \

Я  нарешті роблю  вдих  й  оживаю. Обережно  поправляю  її  волосся, яке  зачепилось  за щоку. 

— Ти як?  Підвестись  можеш?

— Мабуть,  — голос  зривається на  ридання. До дівчини  приходить  розуміння  небезпеки. 

— Все  гаразд  і  давно  позаду,  — промовляю,  скочуючись  на  бік  та  швидко  зриваючись  на  ноги.   Я  подаю  дівчині  руку.   Коли   крижані  пальці  опиняються  у  моїй  долоні,  різко  тягну  на себе. 

Тані  необхідно   віддати належне. Дівчина  оперативно   оговтується,   розправляє  нещадно  зіпсоване пальто.   На  спині   красується  величезна  чорна  пляма від  бруду і талого снігу з   обочини.

— Так,  все  обійшлось. Дякую!  — випалює  на  одному  подиху.  — Я… Ти знову  мене врятував.  Схоже,  у  мене виробляється  погана звичка  потрапляти  піл колеса автівок. 

—  Ходімо  в  машину,  я  відвезу  тебе  додому  переодягнутись,  — не помічаю  як  переходжу  на  «ти». Без зволікань    хапаю  її   під лікоть, переводжу  через  дорогу.  Хтось  вслід  кричить,  що  необхідно  викликати  поліцію,  оскільки  наїзд — не випадковість.  Я  пропускаю  інформацію повз  вуха.    Моя  супутниця  також  не реагує  жодним  чином.  На  долю  секунди я  вловлюю  мурашки,  якими покривається  шкіра. Твердий  характер  також  інколи  робить збій. 

 У  машині вмикаю  тепло,  дістаю  із  своєї  сумки  пачку  вологих  серветок. 

— Дякую,  — говорить Таня. Попри спроби  виглядати  буденно та  спокійно,  помічаю  у  її  поведінці  страх. Мною  керує  вища сила  співчуття,  бо я  роблю   необдуманий  крок,  накриваючи  вільною  долонею  її   зап’ястя. 

— Вдома  зробиш трав’яного  чаю,  годину  посидиш,  щоб  заспокоїтись.  А пізніше я   відвезу на  роботу. Вихідний  підлеглі   не  дадуть? 

— Ніколи. Справ  назбиралось  багато.  А  ти випадково не  запам’ятав  номер  машини? 

— Ні,  —  знизую  плечима. —  Я  тільки  за  тебе переймався. 

На крихітну  хвилинку  наші  погляди  стикаються.  Таня  ніяковіє,   а  до  блідих  щік  повертається рум’янець.