РОЗДІЛ 9 "Таня. Розмова і кава"

Телефон у сумці розривається монотонною мелодією і змушує затриматися в машині. Як на те ґаджет упав на самісіньке дно, незручно перед чоловіком нишпорити.  Денис тим часом виходить із салону, огинає автівку та галантно прочиняє дверцята з моєї сторони.

Я нарешті знаходжу мобільний  пристрій, екран світиться номером шефа.

— Доброго ранку, — вітаюсь з останнім, і поспішаючи, рукою махаю водієві на прощання. —  Я вже на місці, через кілька хвилин буду в кабінеті. До вас зайти?

— Бачу, ти скористалась моєю порадою і нарешті знайшла нормального чоловіка, — звучить смішок з іншої сторони.  Я спантеличено озираюсь у пошуках керівника. Його машину гордо припарковано біля центрального входу. Зводжу очі на будівлю. Де вікна мера добре знаю. І не помиляюсь. Його фігура видніється із-за жалюзів.

— У мене водій, — коротко відповідаю. Кивнувши  охоронцю, вистукую каблучка до сходових маршів. — Вирішила спробувати, чи буде зручніше.

— Правильно. Заходь до мене, — додає суворим тоном, який насторожує та не віщує нічого хорошого. Внутрішньо збираюсь, готуючись до найгіршого сценарію.

Боса застаю вже за столом у купі паперів. Поруч метушиться помічниця, бліда мов крейда. Вона боязко кидає на мене погляд та одразу переводить у підлогу. Її щоки червоніють мов маки, отже дісталось на горіхи.

— Залиш нас,  — командує Васильович, а дівчину двічі не потрібно просити, кулею вилітає геть. Він одразу звертається:  — Тетяно, ти нічого не хочеш мені сказати? Чи вважаєш мене занадто старим і вже не компетентним? Я, здається, на втрату пам'ять не страждаю. Я ж говорив тобі, що у разі виникнення проблем, повідом негайно.

— Поясніть, будь ласка, —  даю витримку у кілька секунд.  Життєвий досвід змушує ковтнути внутрішній страх і триматись гордо.

— Помилуйся, — він недбало кидає на стіл аркуш паперу, що вальсує у повітрі та зупиняється на самісінькому краю. Підбираю його одними пальцями, вдумливо перечитую. Серце зрадницьки робить кульбіт.

На чорно-білому фото, зробленому пізно увечері біля мого будинку, красуюсь я, заступник мера, розплескана по асфальті, а в далині видніється чорна фігура незнайомця, того самого здоров'я, який нещадно збив мене з ніг.

— Це лежало сьогодні вранці у мене на столі. Не здогадуєшся, хто поклав?

— Звісно не знаю, — відверто обурююсь.

— Не розчаровуй мене!  Про цей інцидент я мав знати набагато раніше. Я б камери кругом натикав, а так повинен розбиратися, хто на кораблі щур. Ти розумієш, що у наших стінах, у наших справах є засланий козачок. Уяви, якби на цій світлині не була ти, я б однозначно запідозрив свою вірну праву руку у підлій зраді.

— А сподівалась, ви кращої про мене думки і більше довіряєте.

Васильович вибухає. У його вузьких очах  шумить ураган, що ладний стерти опонента з лиця землі. Хитрий старий лис спершу вирішив моїм рахунком провернути справу, а коли запахло смаженим, не знає, як перекласти відповідальність на мої плечі. Ось і звинувачує, аби  взяла  всю вину  на себе.   Але пройшов той час, коли Таня була наївною. Васильович самотужки зліпив з мене монстра політики й важливих рішень.

— Ліпше запитали б про те, як я пережила подію, як моє самопочуття і які погрози мені висловили, —  додаю крізь зуби. Без жодних церемоній кладу сумку на вільний стілець, опускаються на сусідній, складаю руки на столі. А так гарно починався ранок. На зміну хорошому настрою чомусь завжди за законами жанру повинні прийти сірі будні.

— Я слухаю, — тон боса добирає спокійних ноток. Моя незламність ставить його гонор на місце.

Зробивши глибокий вдих,  переповідаю події вечора, якого воліла б назавжди стерти з пам'яті. Дрижаки приймають тіло, наче все відбувалось кілька годин тому, наче рани на долонях кровоточать, наче я чую голос нападника.

Васильович стежить за кожнісінькою емоцією. По його виразу обличчя приходжу до висновку, що вірить.

Чоловік втомлено потирає перенісся після мого монологу.

— І так, тобі необхідна охорона, — врешті-решт виносить вердикт. — Я негласно приставлю до тебе хлопців. А ти попередь свого водія. Я дуже сподіваюсь, що після всієї бюрократичної тяганини нам дадуть спокій.

Я не маю жодного наміру повідомляти Денису про свої проблеми. Але нехай це залишиться тільки у моїх думках.

— Добре, — натомість кидаю. — Я піду до себе, маю безліч паперів переглянути.

Полишаю кабінет шафа з неприємним осадом.

Не скажу, що заспокоїлися, бо ніхто мені не допоміг особливим чином. Ліпше б вирішив справи з конкурентами замовника, а не сподівався на розв’язання проблеми легким шляхом.

У себе знімаю пальто, вмикаю комп'ютер, і підходжу до вікна, обійнявшись  руками. Під будівлею мерії помічаю свого водія. Денис возиться біля  машини, зазирає під капот. Вочевидь, намагається завести двигун.

На серці прокидається несподівана ніжність. Приємно спостерігати за вродливим хлопцем, який займається виключно чоловічою справою.

Десь  на другий  план  відходить  розмова  з   Васильовичем.    Батько  моїх дітей  приковує  погляд  на  всі  сто  відсотків.   У ситуації,  що склалась, людині  необхідно  поспівчувати. Я ж,  навпаки,  сподіваюсь  якомога  довше  спостерігати  за  еталоном  чоловічої краси.