РОЗДІЛ 8 "Таня. Перша поїздка"

Денис! Денис! Денис! У  голові   калейдоскопом вертиться   сьогоднішній  вечір. Попрощавшись  з  хлопцем  та  забігши  у  під’їзд,  замалим  не верещу  як  маленька   дівчинка,  що отримала  найзаповітніший  подарунок.  Оце   життя  обернулось!   На  всі  триста  шістдесят  градусів,  з ніг  на   голову,    на  виворіт у  прямому  сенсі  цього  слова.  У  кабіні ліфта  прикладаю  кулачки   до обличчя,  та  не вірю  щастю  дівчини,  що мов  п’яна   виглядає  із  дзеркала. 

— Дихай, Таню,  дихай! — вимовляю сама до  себе. —    Під Новий  рік   життя  підсунуло  тобі  справжнісінький   сюрприз. 

Вдома  швидко  відправляю  няню,  яка  вже  покупала  моїх  малюків  і  навіть  встигла  переодягнути   та  нагодувати.   Дівчина   не приховує  своєї  цікавості  стосовно   моєї  безглуздої усмішки  на  обличчі.  Проте,  на  щастя,  зайвих   питань  не  ставить. 

 — Мої синочки,  які  ж ви  у мене  прекрасні,  — говорю хлопчикам,  розкладаючи  їх  по колисках. Замалим стримуюсь,  аби не примовитись,  що вони  дуже схожі  на  батька. Мої  маленькі  Денисовичі. Це  ж треба  було  так  вгадати  з  по батькові   Романа  і Ростислава!  — Мої найкращі  і  найдорожчі. 

Малюки,  втомлені  денними  дитячими  іграми,  швидко  поринають  у міцний,  здоровий  сон.   Поправляю  їхні  ковдрочки,  цілую  у  крихітні  лобики, і  ще  довго  роздивляюся  личка. Хлопці схожі  мій  собою  мов  дві  краплиночки води,  і  з батьком  у  них  набагато  більше   спільного,  ніж  би  мені  хотілось.  Спостереження   породжує  боязнь. А  що  відбудеться,  коли   Денис зустрінеться  із нашими синами? Впізнає?     Гірше,  якщо запідозрить  і  розпитає  у сестри  про  події   дворічної  давності.     Я, звісно,  тоді  добряче  залякала  малу,  але  хтозна, що сталось  у  її  житті  останнім  часом. 

На  зміну  піднесенню й  радості   приходять  гіркі сумніви, які  рвуть  душа  на частини. Силою  волі  змушую  себе  у  шафі  знайти  костюм  на  наступний  день,  почистити взуття.

 Стрес  не дозволяє довго  заснути. Я кручусь  у  ліжку,  обдумую  свій  вчинок. Чи правильно  зробила,  що погодилась  на сумнівну  авантюру? Заспокоююсь  тим,  що у  будь-якому  випадку  я   встигну  відмовитись  від  водія,  розрахуватись  з  ним  і   жити  як  до  несподіваної  зустрічі. 

З тим  і  поринаю  у  тривожний   сон,  у  якому  то тікаю,  то наздоганяє  Дениса. 

Відповідно  на  ранок  під  очима красують   темні  кола,  які  доводиться  ховати  під  товстим  шаром  тонального  крему.  

 Малюки  ще сплять,  коли  залишаю  їх з нянечкою.

У своєму  звичному   темно-сірому  костюмі  я  почуваюсь  впевнено.    Не  зраджуючи  принципам, я   скрутила  волосся  у  вузлик,    схопила  шкіряний  портфель,  що  зазвичай  служить сховком  для  документів,  і  на всі     дев’яносто  відсотків   готова  до  зустрічі  з  Денисом.    Звісно,  решту  десять  відсотків   змушують  мене  сумніватись  і  нервувати. Але я не була б я, якби  не  могла  взяти себе у руку.

Виходжу з під’їзду.  Ранок  обіцяє  сонячний  та  морозяний  день.  Білосніжна  пелена  сліпить очі, блакитне чисте небо нависає прозорим куполом,  даруючи   нотки   позитивного настрою.

Усміхаюсь сама до себе й  натикаюсь  поглядом  на  темні, таємничі  очі Санти. Він, склавши руки  на  грудях,   задумливо зустрічає  мене.  Сьогодні  на  ньому   штани-чиноси,  заправлені    у  масивні  кросівки. Поверх  балонова чорна куртка,  розстебну на  грудях. З  трикутника  визирає чорний   светр  грубої в’язки.  Мимоволі   радію,  що  не  одягнувся  більш офіційно,  бо  у  такому  вигляді  він  мало схожий  на водія.  Швидше молодий  чоловік, який  підвозить свою   знайому.

— Доброго ранку,  — поспішає привітатись.  Кутики  вуст  розтягуються  в  ледь помітній  усмішці,  чоловік  робить крок  назустріч.  — Маєте гарний  вигляд, пані Тетяно. На  жаль,  вчора  ви  не назвали свого по батькові. 

— Звертайтесь Тетяна  або просто  Таня,  —  усміхаюсь  у  відповідь.  — Офіційності вистачає  в  мерії. 

— Така  у вас  посада. Вона  вимагає  серйозного  ставлення   до заступника  мера. Якщо чесно, я  увечері  трішки  переглянув   новини,    і  дуже здивувався побачивши  ваше фото.    Навіть  соромно стало,  що  не   знаю  перших  людей міста.

З вуст  Дениса  похвала  злітає легко  та  просто. Ми наче  давні  знайомі, і  можемо  говорити  вільно  на  будь-які  теми. З однієї сторони  радує,  що між  нами немає  прірви  як  між  роботодавцем  і  підлеглим, оскільки   в  чоловікові   попри   доводи  здорового глузду  я  бачу  перше батька  своїх  дітей. А з іншої,  він  же не знає  про події  дворічної  давності.  Правда  ж  не   знає і   з’явився у    моєму  житті  випадково?

Небо! Я готова  ляснути  себе  по  голові!  Я  ж  зовсім  забула подякувати  однокласнику  і  заодно  перевірити,  чи дійсно Денис  за збігом  обставин  мій  водій.  Вчасно  втамувавши гадку,  дружньо  відповідаю:

—  Нічого  страшного.   Людям  властиво  цікавитись  виключно тими  фактами,  з якими стикаються  безпосередньо.   Якби  ви працювали у сфері політики,  ми однозначно   перетнулись  раніше. 

— Кожному своє,— озирається  довкола.  — До речі, де ваша  автівка? Її необхідно прогріти. 

—  А  ще  почистити  від снігу. Вона  давно стоїть  на місці.

Стоїть  на  місці  понад рік. Машину,  у  якій  потрапила  в  ДТП,  я  продала  й  через деякий  час  придбала  нову. Проте мій  страх  знову сісти  за  кермо,  змушує її   самотою  нудитись    під вікнами  будинку.