РОЗДІЛ 7 "Денис. Розлучена чи самотня"

Скільки їй? Двадцять п’ять?  Тридцять?  Більше?  Складно сказати,   коли  вона  струнка,   з  доглянутою  шкірою та  волоссям,  з легким  макіяжем,  що  тільки  підкреслює  природну красу,  а  очі  блищать  азартом чи вічною радістю.  Очам   дівчини   слід  віддати  особливу  увагу, бо мають  легкий  відтінок  шоколаду,  і  в  них    хочеться  затонути.   І в той  самий  час   у   їхніх глибинах  криється  сила волі,  притаманна   людині зі стальним  характером.

На вигляд незнайомка складає позитивне враження.

— Я від однокласника, — промовляю, нависаючи над дівчиною та роздивляючись її згори вниз. Шоколадні очі округлюються до розмірів монеток. У них мелькає збентеження і хаос водночас. Шумно ковтає клубок, продирає горло.

— Перепрошую, від кого?

— Від однокласника, — повторюю, озираючись довкола у пошуку самотньої жінки. — Чи я помилився?

— Ні, ні, — категорично хитає головою. — Все правильно, до мене. Я — Таня.

Вона різко зривається на ноги, спантеличено простягає тендітну ручку з акуратними нігтями, пофарбованими у ніжний рожевий відтінок. Я автоматично кошусь на безіменний палець.  Немає каблучки, отже не одружена.

Що робити? Я теж ніяковію. Наважуюсь взяти теплі пальці у свою долоню. Кілька секунд із завмиранням вивчаємо один одного.

— Я тільки-но ледь не збив вас, — говорю перше, що спадає на думку, пригадавши навіжену, яка кинулась під колеса біля кав'ярні. Добре, пригальмувати встиг.

— Це ви були? Вибачте. Я боялась запізниться і дуже поспішала. Як Вас звати?

— Денис.

– Повторіть, будь ласка?

—Денис…

Здається, зараз Таня впаде без свідомості. Її дивна поведінка починає здаватись підозрілою. Ось і пройшов перший етап знайомства. І чим далі в ліс, тим більше дров.

Ми опускаємось на стільці, западає незручна мовчанка, яку обоє не наважуємось порушити.

— Можливо, чаю чи кави? —  пропоную, зирнувши на  склянку з водою. Вочевидь, Таня зумисне не робила замовлення, очікуючи  на потенційного водія.

— Чай без цукру.

Я відходжу до баристи. Цих кілька хвилин вистачить, аби заспокоїтися обом, вгамувати емоції після першого знайомства і нарешті налаштуватись на змістовну розмову.

Прислухаюсь до себе. Всередині якесь дивне відчуття, відчуття неправильності. Я не повинен так реагувати на першу зустрічну жінку. Вона — мій потенційний роботодавець. Крім того, після вчинку колишньої дивитись на протилежну стать необхідно з обережністю.

Дівчина за стійкою вправно готує дві чашки духмяного напою, на додаток кладе по шоколадній цукерці й бажає приємного вечора. Скупо дякую. Вечір дійсно цілковита несподіванка, а незнайомка зі своєю дивною поведінкою —  загадка. Приємна, але загадка.

Повертаюсь з двома тарілочками та чашками. Дівчина, схоже, взяла себе в руки і має вигляд серйозної, готової до перемовин леді. Я знову дивуюсь. Зміна настільки кардинальна, що тепер я тушуюсь.

У голову приходить  здогад. Водіїв шукають тільки ті жінки, яким нікому допомогти, тобто у них за спиною немає надійної чоловічої руки. Отже, вона або розлучена і живе коштом колишнього, або взагалі немає супутника життя і працює на високооплачуваній роботі. Або гірше -керівник. Жінка, яка має підлеглих, взагалі не передбачувана і занадто безапеляційна. Поки роздумую, Тетяна розмішує цукор, робить ковток та хвалить чай, мовляв, тут він дійсно хороший.

— Отже, ви шукаєте водія? —  вирішую не ходити кругом та одразу приступити до справи. Жінка цікава, але у нас не побачення.

— Так, — погоджується та  додає: —  певною мірою.

Я мимоволі поправляю комір светра. Оте її певною мірою змушує насторожено поглянути у шоколадні очі.

— Розумієте, я занадто зайнята на роботі, і в основному робочий час проходить в офісі. Вам потрібно буде мене відвозити на роботу, забирати, інші поїздки — за домовленістю. До речі, додому я повертаюсь пізно.

— Що пізно, мені немає різниці, — знизую плечима, а дівчина полегшено видихає. - У вас є машина?Чи можна своєю? Так було б зручніше.

Співрозмовниця хвилину роздумує, зважує всі за і проти, а тоді заперечує.

— Вибачте, однак автомобіль мій. Його заправка, ремонт —  клопіт теж мій.

Ого, як  категорично. Однозначно шефиня.

— Ким ви працюєте? Я повинен знати, куди їздити за вами.

Вона здивовано зводить брову, наче запитав найбільшу дурницю.

— У мерії, — коротко відповідає. Мій мозок починає інтенсивно працювати, обробляючи отриману інформацію. Обличчя видається знайомим. — А ви про себе щось можете розповісти? Все-таки я пропоную вам співпрацю і нічого не розпитала. У принципі, довіряю своєму другу дитинства, який вас рекомендував. Ми з ним однокласники. Однак…

Отак, виявляється однокласник не кличка. Ох, знала б ти, моя люба, як з ним я перетнувся. Мабуть, рівень довіри впав би на нуль. Вирішую розповісти про себе правду.

— Працював рятувальником. Нещодавно звільнився.  Так склались  обставини. 

На щастя, не розпитує.