РОЗДІЛ 6 "Таня. Диво"

Нарада у Васильовича  затягується. Я  нетерпляче  поглядаю  на  годинника,   невинний   жест  не проходить повз  увагу  досвідченого  керівника. Мене нагороджують  довгим,  багатозначним  поглядом,  мовляв,  подібна  поведінка  на  важливому  зібрані  не  припустима.  Я    винувато  потуплюю  очі,  хоч ніколи вислуховувати   чергові   розбори польотів.  Мені  на восьму  необхідно    бути у кав’ярні  на  Франка,  адже   вчора  домовилась  з  потенційним  водієм,  запропонованим колишнім  однокласником.

О,  увечері  у  мене  серце  ледь  не виплигнуло  з  грудей після  повідомлення з невідомого  номера.  Знайомий пообіцяв  допомогти,  але  що так  швидко  — здивувалась.  І  тепер  я  тремчу,  нервую,  соваюсь  на стільці.  Враження,  наче  не роботу  збираюсь  пропонувати,  а  на  побачення збираюсь. 

—Всі  вільні,  а  ви, Тетяно, залишіться,  — командує  бос, повертаючи  з мрій  на  грішну  землю.   Коли  залишаємось  наодинці,  суворо ставить  закономірне  питання. — Що сталось? Вчора  і  сьогодні  ти сама  не своя. Де  зібраність,  професіоналізм,   стійкість  характеру? Перед  підлеглими  не  можна  давати  слабинку,  інакше втратиш  вплив. 

Сказати  про  позавчорашній  напад?   Розповісти  про  попередження? Та  шеф  дав  чітко  зрозуміти,  що його  цікавить  виконання  поставленого  завдання.  Виключно  за  це  він  і  тримає   біля  себе. 

—  Сталась  одна  неприємність, але,  сподіваюсь,   вдасться  самостійно розібратись. 

—  Конкуренти,  про яких ти  говорила?  — вузенькі  очі  навпроти  набувають  розмірів  щілинок.   Вони  занадто  багато  побачили,  щоб  не вловити  суті  проблеми.

—  Можливо,  — ухиляюсь  від  прямої  відповіді.  — Я кажу,  не  вирішила  поки. 

—  Рекомендую  не мовчати. Занадто  багато  стоїть  на кону.   Я  не  хочу  ризикувати. 

Намагаючись  зобразити  розуміння,  киваю  головою. З  нашим  мером   складно  сперечатись,  але  зайві  клопоти  він  також  не  любить.  Васильович  коситься  на наручний  годинник  і  з барського  плеча  дозволяє    вийти. А мене  двічі  просити  не  потрібно.  У  голові  вже крутить  думка навколо чоловіка, з яким   через  годинну  зустрінусь. 

 Ох,  Тетяно! Занадто багато  роздумів  над  буденною річчю. Необхідно  знайти  залицяльника. Повна  відсутність  у  житті  протилежної статті  штовхає  жінку  на  ризиковані  кроки.  Здається, так  говорить  моя  подруга Лариса.  І  подругу  необхідно слухатись. Завдяки  їй  я  мама двох  прекрасних малюків  від   особисто  обраного  донора. 

—  Санта, Санта, Санта, — злітає  з моїх  губ    вигадана  пісенька.  Швидко  збираю   речі,  прибираю  на  столі.  Необхідно  заїхати   додому  й  переодягнутись. Не маю жодного наміру  показуватись  у  кав’ярні  у    діловому  костюмі  та  класичному   пальті.  У мене   є   новенький  спортивний  костюм,   до речі,  придбаний  за  порадою   Лори,  його й  вдягну. 

Познайомимось, обговоримо  деталі. Якщо дві сторони влаштують  пропозиції,  від завтра  моя  машина  матиме   нового водія.   Ні — розбіжимось,  як  у  морі  кораблі. 

 Однак,  у  разі  останнього варіанту  я  не  дуже  хочу світити  своєю  посадою.  Ліпше прийду  у  спортивках,  в яких   зараз  ходить   половина  населення.  Можливо, вдасться   залишитись  інкогніто. 

Таксі  вже чекає. Я  викликала  автомобіль  під  час  наради у Васильовича.  Заплигнувши  у  теплий,  злегка  пропахлий  пальним,  салон,  одразу  прислоняюсь   до вікна,  за яким панує справжнісінька   зима. Великі   лапаті сніжинки  вальсують  додолу,  утворюючи  білосніжну  пухку  перину  над містом.  Зимову красу  яскраво  виділяють  блискучі вітрини магазинів,  гірлянди у  квартирах  містян  і  взагалі новорічний  настрій  буквально витає  у  кожнісінькому  сантиметрі   морозяного повітря.

Вдома  не затримуюсь.  У   дальньому  куті  шафи  знаходжу   теплий  в’язаний костюм,  ніжного молочного  відтінку. Він  гармонійно  пасує  до мого  волосся  та  шоколадних очей.  У тон йому   дістаю   світло-коричневу куртку  для   прогулянок  з малими у  вихідні дні, і  в’язану   шапку. За  лічені  хвилини  з ділової  леді  перетворююсь  на   середньостатистичну   дівчину,  яка виглядає  швидше мрійницею,  ніж  заступником  мера.  Перевтілення   мені подобається,    навіть   підморгую  відображенню   в  дзеркалі.   Няня,  пройшовши  з кухні  у   дитячу,  намагається  приховати  цікавість.  Я  нічого  не  кажу. Інколи й  професіоналізм  дає  тріщину, вступаючи   місцем  людському  фактору.    

Пообіцявши  дітям  довго  не затримуватись,  перед виходом  перевіряю  мобільний   телефон.  Залишилось  хвилин двадцять.  Вистачить дійти  до кав’ярні. Але очі   шукають  не  годинник,  а  телефону  книгу  чи  повідомлення. Я  не пропустила  важливого сповіщення? Можливо,  незнайомець  передумав,  і  вирішив в останній  момент  попередити. Ні,  абсолютно  нічого. 

—  Я  швидко,  — кидаю  з  порогу  та   зачиняю  за собою  двері. 

 Ноги  грузнуть  у  лапатий  сніг,   що чіпляється   до  взуття. Стає весело  жбурляти  кучугури.  Я  наче  знову  та  маленька  дівчинка,  що  обожнювала  грати  в сніжки й  перемагати  у   чесній  боротьбі своїх   старших брата   та  сестру.  Загалом,  у  мене  велика  родина,  і мама  цьогоріч  накерує  всім  разом  святкувати  Різдво  і  Новий  Рік.  Доведеться  вимолювати  у Васильовича  відпуску.  Хоча, якщо  все   вдасться з  орендою,  він  не матиме  права  відмовити.