РОЗДІЛ 5 "Денис. Зустріч на мосту"

Каблучка  випікає  шкіру  вогнем,  приймає  до самісінької кістки,  таврує  кожнісіньку  клітину  тіла.  Я  так   мріяв  бачити її  у весільній  сукні,  усміхнену,  щасливу.   Мріяв… А  мріям властиво  не  лише   збуватися,  а  й  розбиватись  подібно  склу.  З  шумом  і   боляче. 

 Кохана дівчина  зрадила,    вирвала   живе серце  з  грудей  та  нещадно на  ньому    потупцювала.

Спогад   обзивається спазмом  у  горлі. 

Шеф  дивився  на  мене  широко  розкритими  очима,  в яких зароджувались  рідні  емоції:  від страху   за свою  шкуру  до ненависті за  робочі  справи.   Більш підлої  людини   годі  шукати.  Приниження  й  ображення    підлеглих — його  друге я. І цей  покидьок  з моєю нареченою  у  моїй  квартирі,  орендованій  моїм коштом. 

— Забирайтесь  обоє! — заверещав  я,  вказуючи  рукою у  напрямку    дверей.  — Інно,  забирай  шмаття вже,  щоб духу твого  не було. Все  до дрібниць. Що  лишиться  — викину. 

— Припини!  —   заблагала  дівчина,  вибираючись  з ліжка  й закутуючись  в  ковдру.  —  Сталось  непорозуміння.   Мене щось   поплутало, Денисе.   Ми  тільки  раз. Чесно, раз. 

— А раз  не рахується,  вірно? 

Нудота   нестримно  підбиралась  назовні. Мене трусило  від  брехні,  від  віри у мою  наявність. 

— Забирайся! 

— Я  нікуди  не  піду. І  ти  мене  не  змусиш! — змінила  тактику  колишня  найбажаніша. Тим часом   її коханець  натягнув  штани  й  кинувся  навтьоки,  залишивши  обох   розбиратись. У його  життєвому   доробку  десятки  таких  дурненьких вертихвісток.   

— Маєш   десять  хвилин!

Вийшов  у  коридор,  стіни  якого  давили,  тиснули вагою і  простір  зменшувався   до  мінімуму. Не вистачало сил  знаходитись  на  одних квадратних  метрах  з  колишньою  пасією.   Тому  вийшов у  прохолоду зимової ночі,  у заметіль,  що  раптово прийшла  на зміну   мокрому  снігові. У  природи інколи буває  нестерпний  характер і  змінюється  він як  жіночий:  зараз все  класно,  а  через  годину  і  ти не  такий,  і світ  навколо тебе  не влаштовує. 

Дав  витримки  двадцять хвилин,  і  знову підійнявся  у квартиру,  де колись  пізнавав  щастя   і  в якій  більше несила затримуватись. Мав  на меті  спершу  випхати Інну,  а   вранці   самому  зібратись  та повернути ключі   власниці.

Інша проблема була з  роботою.   Та думку  про нову  зустріч  з  шефом  гнав  геть   до наступного  дня. 

Сходи  минав  через дві,  двері  вибив  ногою.  Бридко було торкатись  ручки,  яку натискали  зрадники.    Колишню наречену застав    заплаканою  і  за   збираннями  дорожньої  валізи. Під ніс  вона бубніла  образи,  нецензурні  слова,  докори.  Речі  летіли  клубком в  перемішку  з  косметикою. 

— Все забирай,  щоб духу твого  не було,  — я  лютував у   дверях, а сам  стримував  непереборне  бажання  вхопити за  довге волосся,   яке колись  обожнював  перебирати пальцями,  і  силою  виштовхати  на сходи. 

— Ні,  мої  речі  залишатимуть тут,  скільки  потрібно.  Ця квартира  також  моя. 

— Смієшся? У  неї є законні  власники. А ти  жила, орендуючи моїм  коштом.  Окрім купи лахміття  і  продажного  личка ти нічого  не маєш за  своєю  меркантильною  душею.  

Вона  витримала  коментар  мовчки.   Демонстративно   закривши  блискавку  на  сумці,   потягнула ношу у  коридор, натягнула куртку й  пирснула в  обличчя  отрутою:

— Ти  невдаха, Ден!  Нам  з тобою  не  по  дорозі. 

— Головне,  не забудься  записатись  на черговий  кастинг,  — прошипів у слід. Мабуть,  ці  слова слід було  давно сказати. 

— От побачиш,  я  стану  відомою  моделлю,  а  ти шкодуватимеш  за  свій вчинок.    Я  до тебе ніколи  не повернусь. 

— Йди,   Інно.  

Вона  зумисне  не  зачинила двері.   Волочила   важку  валізу сходами,  щоб я  бачив  і  чув  шлейф  образ на свою  адресу. 

Коли зникла,  я по стіні спустився  на  підлогу.  Холод   і  тремтіння   били  пропасницею. Обхопивши голову,  мабуть,  сидів вічність.  Вже  посеред ночі  поїхав  до Наді,  де  на   розкладайці  намагався  спіймати  сон. Спіймати,  щоб відключитися  і хоча б  хвилину  не  відтворювати картинки  з  пам’яті. 

Ранком  не стало  легше. Навіть коли  через вікно викинув  залишки    її речей, не попустило. І коли, заступивши  на  чергування,  натовк  пику  шефу,  не стало  легше.

За побиття  керівника  мене  звільнили   «заднім  числом». 

Тепер я  безробітний,  без  постійного  даху   над  головою,  бо  жити  у  квартирі  сестри  й  тіснити молоду  сім'ю,  не хочу, і  без веселкових  перспектив.  Але це нічого  у порівнянні  з пекучою  раною  на  серці,  що подібно чорній  дірі спустошує  мене.  

Я стаю  на  мосту. За спиною  шумлять  машини,  внизу  — бурлить  холодна  темна  вода,  наче  саме   пекло, зі смертельних  лещат  якого  не  вибратись.    Не  даремно кажуть,  кінці  у  воду.  Я  замірююсь   кинути  каблучку  у  безодню,  аби раз  і  назавжди  позбутись  спогаду  про невдале кохання.    Я  не  повертатиму   ціну  річ  у  магазин. Якщо жінка, якій  купував  прикрасу,  віддала  перевагу  іншому,   то нехай  і  каблучка  не дістається  нікому.